Там, де нема Бога

Я пив каву та палив цигарки… і ще, я грав у казино. Якось мені дали бонус у п’ять доларів, і дали умови, щоб відіграти виграш. Я думав, що це не реально, але мені пощастило, і я вивів сто доларів. У банку висів борг за кредитом, але я вирішив його не гасити, а прогуляти ці гроші.

Спочатку я пішов у бар, де замовив собі глінтвейну… якби там продавали щось по-міцніше, то я б замовив би собі коньяку або віскі, ну, на крайняк – горілки. Але це був скоріше не бар, а невеличке кафе. Тож я сидів собі за шинквасом, і пив свій глінтвейн.

Я вирішив, що поїду у бордель, та трохи розважуся з дівчиною.

У цьому закладі, де я попивав міцний та гарячий напій, мене не надто жалували – всьому виною були мої нерви. Це передається від людини до людини. Тому я сидів мовчки, і лише споглядав за присутніми. З барменом я не розмовляв.

Допивши глінтвейн, я пішов на стоянку таксі, і за двісті гривень доїхав до борделю. Мені запропонували вибрати з двох дівок – і я вибрав ту, що була більш телесіша. Після злягання ми лежали та розмовляли. Вона спитала, чи піду я окунатися в ополонку, бо завтра мало були Водохреща. Як то кажуть, і блудниці думають про Бога, можливо, навіть більше, чим решта.

Додому я вертався пішки, і вирішив зайти у відділення поліції, бо вдома кудись зник мій розкладний ніж. Я часто підозрював сусідів. Але після розмови зі слідчим, бажання писати заяву в мене відпало, бо якби той ніж знайшли у мене – то мені б дали штраф чи строк за дачу неправдивих свідчень та наклеп. Скоріше штраф, але все одно були б неприємності.

На наступний день я окунувся в ополонці з приводу свята. Не знаю, чи я хотів змити свої гріхи минулої ночі, чи то може всі гріхи за життя, я просто зробив це – от і все. Холод мене пройняв настільки після цього дійства, що коли я пив каву – то весь напій був на одягу і руках, бо останні тремтіли неймовірно сильно.

Прийшовши додому, я одразу заліз під теплий душ, та трохи зігрівся.

Я зробив собі каву та випалив сигарету. І пішов знову грати у казино.

А той ніж… я таки знайшов у себе вдома. Він був захований у коробці, яка лежала у шафі. Не знаю, чого він там опинився. Мабуть, виною всьому моя забудькуватість. В казино мені знову дали бонус, і знову дали умови його відіграшу, але фарт був на моєму боці – і я знову вивів сотню у доларах. Поїхав таки до того ж самого борделю, але злягався цього разу з іншою дівкою. Її звали Ліла. Вона питала, чи не розібрали ще ковзанку у центрі міста, мабуть, хотіла трохи покататися. Звісно, у повій теж є своє життя і свої нормальні та здорові бажання. Не знаю, можливо вона таким чином запрошувала мене на побачення. Коли ми прощалися, вона сказала, щоб наступного разу я прихопив із собою шоколадку. Але наступного разу вже не було, бо я загримів на ПНД на два місяці.

За все потрібно платити… і, мабуть, моя госпіталізація була розплатою і за бордель, і за казино, і за те грішне життя, що я вів. Ці два місяці були нестерпними. Більшу частину часу я спав. Інколи блукав коридорами. Прийом їжі по графіку, препарати по графіку, баня по графіку. Ти як той в’язень за гратами, тільки що трохи легше, і не має відповідного штампу у паспорті про те, що мотав строк. Ну, і звісно, строк не такий як у в’язниці, і відношення інше. Але все одно нестерпно…

А потім, знову життя… тільки не знаєш, що його робити, і з чого починати. І відчуття, що все втратив, і вороття нема, але треба жити… бо самогубство не вихід.