Тетраморфеус: книга, яка читає тебе швидше, ніж ти її

Я ступаю в цей текст, як Блазень ступає у безодню Арканів – з нульовим числом, з відкритим серцем і тінню Мага на обрії. І спробую розповісти про Тетраморфеус, почуваючись так, ніби мене зняли з гачка реальності – і на кілька сотень сторінок закинули в її внутрішню білу луну.

Абрахама Яна Хосебра варто читати не заради сюжету (він тут як світло фар: то зникає, то врізається в тебе), і не задля героїв (вони більше схожі на тарологічні маски, ніж на людей). Читати цю книжку варто, якщо тобі остогидли відповіді – і болісно хочеться правильних запитань.

Відразу зауважу, що робити аналіз цієї книги – амбітно. Я відчуваю, що мені ще бракує глибини. Що моїм словам бракує сили, щоби розірвати шкіру цього тексту й дістатись до його нутра. Але хіба не так саме й здобувається досвід? Часом ми беремося за тексти, які більші за нас. Але саме вони – ростять.

Бо «Тетраморфеус» - книга не для розуміння. Вона для занурення. Для провалу. Для того особливого різновиду читання, після якого вже не хочеться ставити запитання. Це така собі антропологія внутрішнього сновидіння, сплетена з Євангелій, міфу про Гільгамеша, шумерських тріпів, книжок Алістера Кровлі і диму з ладанок. Це текст, де автор не веде за руку, а кидає в «Лабіринт» з великим Л, і каже: «Якщо не вийдеш, принаймні запам’ятаєш маршрут». Хоча я не певна, що запам’ятала, мабуть рано чи пізно доведеться пройти ним ще раз.

Отже «Тетраморфеус». Читати його – це як стояти навпроти дзеркала, яке не показує тебе, але показує те, що з тебе виростає. Тінь батька. Лабіринт травм. Смерть автора. Мапу пам’яті. І той самий бароковий лексикон, який розцвітає, коли втрачаєш останню нитку раціональності. Це розклад таро, що витягнутий не для пророкування, а для зіткнення. Кожен персонаж/персонажка тут – аркан. Кожен розділ – спроба говорити про те саме різними голосами: від голосу хлопчика, який ловить акул і не знає, чого хоче, до голосу, якому вже байдуже. Бо під кінець Лабіринту розумієш, що Тетраморфеус не читається. Він втягує. Засмоктує між карт таро, уривків міфів, глосолалій і синкопованих віршів.

Це не книжка, а ритуальна конструкція, в якій слова – як меблі в храмі: можливо, незручні, але всі мають значення. Всі чотири сторони світу сходяться на цих 444 сторінках, у яких навіть фраза з 4444 слів не здається надміром, а лише обрядом переходу.

Є такі плоди, що не сотворені для їдження. А є книги – думаю я – не сотворені для розуміння. Їх їдять не мозком, а нутрощами. Їх читають не зліва направо, а знизу догори, мов блукаючи брахіальними гілками Дерева Життя. «Тетраморфеус» - саме така. Її не можна спожити до кінця. Але можна пропустити крізь себе. Як смерть.

«– Хто ти?

– Я Смерть.

– Ти прийшов/прийшла за мною?

– Я був/була з тобою довгі часи.

– Знаю.

– Ти готовий?

– Моє тіло перелякане, але розум спокійний».

Цей діалог – не просто момент у книжці. Це її модель. Бо читаючи цю книгу, мусиш бути готовим до смерті – власної, символічної, читацької. Автор знищує тебе як читача/читачку: тобі вже недостатньо читати сюжет, ти маєш вловити аромат мертвих богів, ектоплазму старих міфів, алергію на структуру.

«Ніщо не робить нас такими живими, як споглядання смерті інших». Але ще більш живими – нас робить текст, який не дозволяє нам залишатись мертвими. А ще буде не справедливо не зауважити абсолютно ні з чим не зрівняну ерудованість автора Його текст – як палімпсест: кожна фраза – три цитати в масці жарту. Порівнювати можна не з романами, а з Summa Theologica, Піснею над піснями чи з розгалуженою кабалістичною картою світу. А потім читаєш далі і в якийсь момент розумієш: це не книга, а колода Таро. І не автор її написав, а ти витягнув. І поки хтось шукає сюжет – ти вже стоїш між «Імператором» і «Смертю», між «Королевою мечів» і «Пажем Чаш», і питаєш себе не «що я зрозумів/зрозуміла», а: «Чи не я часом був/була усіма цими героями/героїнями?»

Бо те, що сотворив автор - не текст, алхімія. На одній сторінці – це Григорій Великий, на іншій – Малевич у ще білішому квадраті. Часом у автора чиста гностична поезія, де ліс іде в дуплах, і звірі «сплять непотривожені», часом мінімалістичні діалоги. Часом тілесна мозаїка з воєнної зони, де розривають шию і дихають порохом, а потім це феміністична деміфологізація пантеону. Часом це ріка мови, схожа на Сліпоту Сарамаго, де все тече й ніщо не крапка. А часом це цирк, мат, гротеск. Або жорстокий стилістичний обвал. Я, націлена на найвище з високого, бачу: «Їбати його в пуп! Абра, ти що взагалі йобу дав? Це ж, блядь, трупарня!». І офігіваю, бо бачте, автор не боїться мови вулиці. Він не боїться крові, лайна, «мняки татуйованої бебри» (гуглити довелось не мені одній, напевно). Ця книга не намагається бути красивою – вона присутня. Вона втілена в плоті нашої мови. Вона жива – і значить, смердить, стогне, обливається потом і чорнилом. Але цей стиль не розсипається. Бо його тримає мета: повернути нам здатність дивуватись. Дивуватись тому, що текст може бути храмом, різаниною, театром і ванною з кров’ю водночас. Це не книга для всіх. Це книга для тих, хто вміє жити не знаючи. Хто приймає себе не як знавця, а як лаборанта свого ж сприйняття.

Усі ми – герої/героїні розкладу. Просто не всі ще зрозуміли, яку карту тягнуть.