Ти, Я і наш Весняний Дощ

Тому, з ким постійно стаю магнітом для дощу

Весна… Дощ… Які відчуття вони викликають у вас? Колись я ненавидів і те, і інше. Пору року — за її підступність. Ця зеленолиста хитрунка щороку вводила мене в оману привітними сонячними променями та підбивала зарано розстібати куртку. Починалося все добре. Теплий вітерець ніжно обвивав мій стан, тіло наповнювалося енергією й любов’ю до життя по самі вінця. А на ранок наступного дня я прокидався з застудою. Вже не знаю, чому я не вчився на власних помилках, але ця історія повторювалася щовесни.

З дощем, гадаю, і так всім все зрозуміло. Та про всяк випадок уточню: не люблю мокнути. Щоб там поети не говорили, а холодні краплі, що у свої зіркові хвилини здатні дістатися аж до білизни — це неприємно.

Однак якось сталося диво. Два моїх «вороги» природного походження об’єдналися у весняний дощ і подарували мені її.

Того року травень видався дуже теплим. Люди, що снували вуличками у літньому одязі, охоче купували морозиво та охолоджувальні напої. Я розмістився на лавочці у затінку дерев. Чув, як деякі перехожі називали їх айвою, але стверджувати не стану. То відносно невисокі рослини з сильно розгалуженими гілками, світло зеленими видовженими листочками, опущеними до низу, і квітами, дуже схожими на абрикосові, але дещо більшими. Хоч виглядають вони красиво, нюхати я б не радив — аромат не для кожного. Втім мені й бджолам дуже навіть подобається, а те, що мою лавочку багато хто оминав, лише на краще.

З насолодою розкрив книгу. Що саме читав, не пам’ятаю, але то точно була фантастика. Власне, у вісімнадцять я іншими жанрами й не цікавився. Та задоволення моє тривало не довго. На сторінку впала крапля, одна, дві… п’ять… Вони розпливалися на чорних буквах і розбурхували маленькі хвильки під ними. Я поспішив закрити й заховати книгу до рюкзака. Підняв очі та побачив її. На мить здалося, що зі сторінок мого чтива явилася ельфійка.

Ні, не подумайте, з вухами у дівчини все гаразд, жодного натяку на загостреність. Але вона була такою красивою! Низенька й мініатюрна, ніби статуетка балерини. Біляве волосся хвильками обліплювало молочну шкіру обличчя і плечей. Маленький легкий природний рум`янець на щоках, акуратний носик і ніжно рожеві пухкі губи під ним, які чомусь нагадали мені пелюстки тюльпанів.

Чарівна незнайомка тремтячими маленькими кроками дріботіла вперед, склавши руки над головою, що геть не рятувало від маленьких, але рясних крапель дощу. Тоненька сукня трохи нижче коліна геть промокла і завзято прилипала до ніг. Дивлячись на це, я нарешті усвідомив, що й сам весь мокрий.

За секунди розкрив парасольку і кількома широкими кроками дістався до дівчини.

— Ой, — відскочила вбік. Певно я занадто раптово підійшов.

— Не тікай, — ступив крок до неї, відчуваючи як посмішка відбиває в мене права на власні губи. Про ступінь її адекватності вирішив не задумуватися, для власного ж блага.

— Д-дякую, — схоже, мій вищир коливався в межах допустимого, бо вона також зробила крок назад до мене.

— Не хотів лякати. Просто від твоїх спроб закритися руками від дощу аж боляче стало.

— А як ви самі примудрилися так змокнути, якщо маєте парасольку таку завбільшки, що трьох заховати можна? — вона геть не перебільшувала. Моє чорне одоробло з дерев’яною ручкою дійсно вражало розмахом. Хтось такі купує, щоб зручно було йти в парі, а я для себе коханого, аби звести вірогідність намокання до мінімуму. І, чесно кажучи, це вперше я з кимось поділився своєю парасолькою.

— Старий став, повільно реагую. Поки згадав, куди поклав, поки дістав, поки розкрив… — не зізнаватися ж, що ледь очі не розгубив, так витріщався на неї.

Вона хмикнула, але смішок таки стримала. З обличчя було помітно, що крутиться щось на язиці, але не наважується сказати. І у мене миттю з’явився здогад:

— Так-так, студенти старіють швидко. Лише другий курс, а виглядаю, мабуть, як дідусь.

Її очі забігали. Моя версія підтвердилася. А сама винна — нічого ото було на «ви» до мене. Я майже закохався, а тут різко на тобі — відчуй себе стариганом. Хоча, варто зазначити, виглядала моя ельфійка дуже юною.

— Та не хвилюйся так, — раптом аж боляче стало від тих її роздумів, що відповісти на мої дотепи, які відображалися на обличчі дівчини. — Я просто хотів сказати, що не потрібно мені викати. От тобі скільки років? — поставив питання, яке за поширеною думкою не можна ставити дівчатам. Дурниця, як на мене. Для душі, спілкування і почуттів важливіший психологічний вік. Проте, календарний потрібно знати, аби впевнитися, що не відгребеш від її батька… чи просто людського осуду.

— Шістнадцять, — сказала так тихо, ніби соромиться своїх років, а потім гордовито підняла підборіддя і додала: — Вже школу закінчую.

— Он як, — не зміг стримати сміху, але про себе неабияк потішився. Якщо намагається урівняти нас, то певно і я їй сподобався. Логічним було б подумати ще й про варіант з особливостями характеру, але хто мислить розумно, коли дах зносить?.. — А звати тебе як, випускнице?

— Яна.

— А я — Марк.

Нарешті ми рушили з місця. Дівчина йшла по лівий бік від мене. Тобто, враховуючи, що ми знаходилися під одною парасолькою, яку я тримав правою рукою, наші пальці ні-ні, та й зустрічалися. Я майже фізично відчував, як Яна нервово відсмикує руку й притискає її до своєї ноги. Хотілося заглянути в обличчя дівчини, зчитати, чи також її б’є током зсередини від цих випадкових дотиків, половину з яких я безсоромно підлаштував. Але стримувався, бо не хотів налякати.

— Тобі в який бік? — запитав, коли дійшли до виходу з парку, і подумки схрестив пальці.

Та мелодраматичного повороту не сталося. Тут наші шляхи мали б розійтися, бо дощ вже закінчувався, а отже, провідника з парасолькою вона вже не потребувала. Втім, навіщо бути чоловіком, якщо не можеш впоратися без ідеального збігу обставин…

— Вип’єш кави зі мною? — на цьому моменті ви маєте, мабуть, посміятися. Бо я обізвав чоловічим рішенням покликати дівчину до кав’ярні. Та для хлопця, який жодного разу не був у стосунках, який читав книжки у парку, який тихесенько сидів за задньою партою… це дійсно вчинок. Хоча я його і по цей день своєю заслугою не вважаю. То все вона. З нею я раптом став не таким, як завжди. Ні, не протилежністю, а кращою версією самого себе.

Яна погодилася. До кав’ярні було зовсім близенько і це врятувало нас від затяжної незручної тиші. А далі вже простіше. Можна говорити про те, хто яку каву любить, а за цим придумаються й інші теми. У крайньому разі — вдати, що смакуєш напій зі своєї чашки. Останнього робити не довелося, бо слова про все і ні про що навіть не думали закінчуватися.

Коли ми вийшли з кав’ярні, Янина сукня вже майже висохла. Цікаво, то тканина така, чи ми так довго пили каву? Та я це швидко викинув з голови, адже тепер осмілів достатньо для того, аби запропонувати провести її додому, а вона зі стриманою посмішкою кивнула. Єдине, що мене засмучувало, то це те, що дощу не було, а отже, і можливості ненароком торкатися її пальчиків. Яна тримала дистанцію. Невелику, але достатню для того, щоб попередити всі «випадковості».

Та не встигли ми й сотні метрів пройти, як знову в одну мить збіглися дощові хмари. Довго чекати вони не стали — одразу почали щедро сипати краплями. Я потягнувся за парасолькою, але виявилося, що її у звичному місці немає. Все вірно. Забув у кав’ярні.

— Грози немає, почекай трішки під цим деревом, — підвів її до клена з густими гілками. — А я збігаю за парасолькою.

Вже розвернувся обличчям в той бік, де розташовувалася кав’ярня, коли Яна вхопила мене за зап’ястя. Від несподіванки ледь втримався на ногах.

— Не потрібно. Я люблю дощ, — сфокусувала погляд на чомусь надзвичайно цікавому зліва за моєю спиною. — Краще… погуляємо?

— Зараз? Під дощем?

— Так.

І що ви думаєте? Я, тодішній злісний дощененависник, ніби слухняна маріонетка, поплівся туди, куди потягла мене її долоня на моєму зап’ястку. Яна вивела мене до алеї, кінець якої ховався далеко попереду. Вздовж неї по обидва боки розташувалися масивні лавочки коричнево-червоного кольору, а над ними сплелися гілки дерев, лишивши лише тоненьку смужку неба між ними.

Моя ельфійка побігла вперед, кружляючи й підставляючи обличчя під краплі. Їй було так… правильно бути там, в обіймах стихії. Я, промоклий наскрізь, дивився на неї й відчував, як за моєю спиною розсипаються останні манівці для зворотного шляху. Закохався. У неї. І в дощ. Я б раніше його полюбив, аби знав, що під ним може бути так тепло й затишно.

Розкинув руки в боки та побіг до Яни, на ходу закидаючи свій рюкзак на лавочку.

— Що це? — звідкись грала приглушена музика.

— А, та тут буквально в кількох метрах, за деревами ресторанчик. Там часто святкують весілля і дні народження.

— О, дуже доречно, — простягнув їй долоні, запрошуючи до танцю.

Вона все зрозуміла, але свою долоню в неї все одно не вклала. Замість цього обвила мою шию. З боку це певно виглядало сміливо, але я ж бачив, що вона аж примружилася, аби наважитися. У відповідь обійняв дівчину за талію, але в танок не повів. Дуже захотілося роздивитися її очі, тому вирішив дочекатися, коли вона розтулить так міцно стиснуті повіки. І не пошкодував. Нарешті я зрозумів, чому вона так любить дощ. Як можна не любити його, коли маєш два персональні шматочки дощового неба?! Її очі переливалися десятками відтінків сірого, здавалося, ніби вони віддзеркалюють густі хмари над нами.

Нарешті ми рушили з місця. Яна старалася притулити свій погляд де завгодно, аби лише не перетинатися з моїм. Краплі стікали по наших тілах, припліскували до них одяг, сліпили очі. Від наших кроків утворювалися дрібні бризки, які рикошетили до ніг. Ми були наскрізь мокрі й щасливі.

Того дня я так і не наважився поцілувати її. Хоча дуже хотілося. Але то не біда, бо після того ми стали часто бачитися. Я, вона і дощ.

На зворотному шляху я таки заскочив до кав’ярні за своєю парасолькою. На диво, її ніхто не встиг привласнити. Хоча краще б таки вона знайшла собі нового господаря, бо, починаючи з того дня, в нас з нею стосунки не клеїлися. То я її забував, то парасолька сама десь губилася; коли брав з собою, весь день світило сонце, лишав вдома — промокав до нитки. Напевно відчула, що я їй з дощем зрадив.

Взагалі з цим погодним явищем почало коїтися щось дивне. І все це було пов’язане з Яною. Напевно, з нею бути без дощу не можна.

Перше побачення — потрапили під дощ. Перша річниця і ще кілька після неї — те саме. Під дощем я їй освідчувався, під його ж супровід ми одружилися. І це я мовчу про сотні звичайних днів, в яких нас супроводжувало це природне явище.

А от застуджуватися щовесни я припинив аж через дев’ять років після нашого з Яною знайомства. Точніше, я цим лихом нагородив нашого сина. Він любить дощ як мама і не вміє застібати куртку як тато. До слова, в день його народження розігралася така злива, що я остерігався другого всесвітнього потопу.

Я підходжу до вікна:

— Ого, які густі хмари! — обертаюся до Яни. — Певно, наша донька народиться сьогодні.

— Та ні, їй же ще два тижні, — озивається одна з її сусідок по палаті, яка власне й випросила, аби я розповів історію нашого знайомства, бо дуже вже ми «красива і романтична з вигляду пара».

— Дощ не помиляється.

— Однозначно! — тон Яни достатньо промовистий для того, щоб інша сусідка пішла кликати лікаря.

А на склі тим часом з’являються перші краплі березневого дощу…