Тому хто чує, бачить та говорить...

Слів не можу вимовити я.

Бо всі слова давно написані не мною.

Тим не менш усі кричать,

А я кричу без слів із золотом в руках.

Я хочу золото те викинуть і теж кричати!

Як навіжений світу всьому!

Але той світ як троє мавп:

Не чує, не бачить і мовчить.

У натовпі, повних масок,

Гублюся в сірості буття.

І голос мій зливається із шумом,

Що затихає в стінах з пліснявою.

Ми чуєм голос по той бік,

І світло через тріщини. Ми споглядаєм

Ворота що розділяють, нас не пропускають.

А гості, що проходять на той бік назад,

Усе на світі забувають…

Хто стоїть там на горі,

Той царює над людьми?

Хто ховається за стінами,

Світу істини не хоче бачить.

Голос майже затихає, а стіна товстішою стає.

Кров рікою підтікає, рів собою наповняє,

Пліснява вже бархатом червоним квітне.

Стару стіну розбили ми, але нову одразу возвели,

Хто спокусі і ярму на шиї радий став.

Інші люди ми у цьому світі,

Волю знаєм ми і їй живемо.

Ми боримось, в той час, поки ви занепокоєні.

І кров свою ми віддаємо,

Майбутньому в свободі

І бачимо через брехню ми вашу,

Коли ми чуємо той шепіт за стіною,

Біля котрої ви чекаєте на щось.

Руками розіб`єм скалу,

Роздробимо ту цеглу,

Що ви звели від страху.

А царь паде, і в рові той згніє забутий усіма.

Та й прийде нове життя, добро нове у світ.