Трамвай

Вона любить прокидатися вранці, коли перші промені сонця наповнюють кімнату лагідним світлом, а душу — новими надіями. Вона заварює чашку ароматної кави зі смаком карамелі і зігріває руки її теплом. Готує пухкі сирні млинці, посипаючи їх шоколадом, і слухає улюблену музику, що звучить в унісон з її втомленим серцем.
Вона одягає усмішку, високі каблуки і виходить з дому назустріч новому дню. В її сумці завжди є місце для парасолі, навіть якщо наф небі немає жодної хмаринки. Вона любить бути застрахованою від непередбачених обставин, проте часто ризикує.
Сьогодні вона бере з собою фотоапарат, яким ловитиме миті чийогось життя. Вона любить фотографувати, але ніколи не використовує спалах, тому що він не залишає місця для напівтонів. А вона любить, коли деякі речі зберігають свою загадку, а деякі слова не злітають з язика, лише відбиваючись в дзеркалі очей.
Вона повільно блукає вузькими вуличками і кам’яні леви проводжають її зацікавленими поглядами. На хвильку вона зупиняється і прислухається до гомону міста. Ось дзеленчать жовті трамваї, поспішаючи на побачення. З підземного переходу долинає сумна мелодія, яку видобуває з сопілки самотній музикант. Її перекривають уривки розмов сотень випадкових перехожих, кожен з яких несе в собі цілий світ. Вона губиться серед цієї безлічі всесвітів і розчиняється в них, наче в кава в гарячій воді, віддаючи всю себе…
Забуває про час, аж поки давній механізм на верхівці ратуші не розбиває тишу гучними ударами. Вона прокидається від цього дивного відчуття гармонії зі світом і відчиняє двері затишної кав’ярні. Обирає столик біля вікна і замовляє зелений чай. Вона відкриває безліч разів перечитану книжку і знову смакує улюблені рядки, запиваючи їх чаєм. Час від часу вона підіймає голову і спрямовує погляд у вікно, за яким вирує життя. Весело сміються діти, перестрибуючи через калюжі, в яких відбиваються шматочки блакитного неба. На лавочках з чудернацькими вирізьбленими візерунками відпочивають дідусі та бабусі і зморшки на їх обличчях розповідають про їх минуле краще, ніж будь-які біографії. Усміхаються одне одному закохані, міцно тримаючись за руки. Навколо них настільки світла й тепла атмосфера любові, що вона мимоволі примружує очі, наче від сонця.
Закриває книжку і знову повертається в нестримний людський потік. Знаходить вільне місце на одній із лавочок і витягає з сумки аркуш паперу та ручку. Вона любить писати листи. Довгі, сентиментальні, ліричні, кумедні, іронічні, сумні… Разом з кожним конвертом вона відправляє адресатові свої думки та часточку душі.
Сьогодні вона пише про мрії, про місця, в яких ніколи не була, про вчинки, яких ніколи не здійснювала, про те життя, яким ніколи не жила. Іноді їй так хочеться відчути себе кимось іншим, нехай лише на цих кількох аркушах із зошита в клітинку…
Поруч проходить маленька дівчинка з кумедним рюкзаком у вигляді ведмедика і яскраво зеленою повітряною кулькою в руці. Раптом несподіваний порив вітру вихоплює з тендітної руки кульку і відносить її в небо, щоразу далі, аж поки вона не зникає за дахами будинків. Дівчинка з розпачем дивиться вслід втраченій кульці, а тоді усміхається і махає їй рукою. Є речі, які потрібно навчитися відпускати…
Вона заклеює конверт з листом і вкидає його в поштову скриньку. На землю починають падати перші краплі дощу, що вже став звичним гостем в цьому місті. Вона розкриває свою прозору парасольку і спостерігає за візерунком з крапель на її поверхні. Дощ — чудовий художник і вже за кілька хвилин він перетворює місто на акварельну картину.
Вона ще трохи слухає музику дощу і ховається в тиші старенької книгарні. Вона любить сюди приходити, обережно торкатися корінців книжок, вдихати їх особливий аромат і вгадувати, в котрій з них написано про неї… В цьому місці час наче зупиняється і, коли вона повертається в реальний світ, на місто вже опускаються сутінки. Вона повільно йде довгою вулицею в тьмяному світлі старовинних ліхтарів і думає про те, що кожен з них береже свою таємницю. Адже вони були свідками стількох побачень, освідчень, мовчанок і прощань…
Вона не помічає, як приходить на зупинку. Вона вже так давно чекає на свій трамвай, що починає сумніватися, може, його зняли з рейсу?... Втративши терпіння, вона сідає в маршрутку, але всю дорогу з надією поглядає у заднє вікно. Але там немає нічого, окрім темряви, що поглинула місто…
Вдома вона роззувається, знімає усмішку і кладе її поряд із сподіваннями та улюбленими книгами. Вона п’є гаряче молоко, накривається картатим пледом з мрій, надій і розчарувань і поринає в теплі обійми сну…
А завтра буде новий день і вона знову чекатиме свій трамвай…