Три капці Лабубу

Жила-була Лабубу.

Жила вона у будинку, який снився щосереди, і лише тоді з`являвся на карті, ґудзиком над ставком.

Лабубу була невеличка —— висотою з жабу, а шириною з три жаби, якщо їх поставити одна на одну і дати подрімати.

У неї було три капці.

Один для лівої ноги. Один для правої. І ще один —— запасний. Не на випадок третьої ноги, а на випадок іншої думки.

Щоранку Лабубу прокидалася увечері, розчісувала думки виделкою і варила компот із вчорашніх майже.

Вчора вона майже не впала у калюжу, і та запам`ятала її сміх. Майже з`їла квасолю з піснею, та нота соль втекла за плиту.

А одного разу майже втекла від буденності.

Усі ці “майже”, наче недоспіваний день, Лабубу зливала у велику каструлю і перемішувала дерев`яним словом.

Смак виходив —— ніби другий шанс у грі без можливості збереження.

—— Хто сьогодні прийде? —— питала вона, та компот у відповідь лише булькав пузирями, що хихотіли на смак.

—— Може Хмарка, що шукає ім`я? Чи тінь від вчорашньої розмови?

І хтось завжди приходив.

Інколи —— чайник, що втомився кипіти. Інколи —— тигидик, що втік від свого кота.

А одного разу прийшов Хлопчик.

Він став на порозі знаком питання і сказав:

—— Може…

—— Заходь —— відповіла Лабубу —— тобі чай з варенням чи з обережністю?

—— Може —— відповів хлопчик і присів на край тиші.

Він говорив тільки “може”. Не тому, що не хотів казати інакше, просто всі його “так” загубилися в гучній кімнаті, а нових він ще не навчився шити.

Саме тому дорослі не розуміли його.

Вони питали: “будеш борщ?” Чи: “що ти робив у садочку?” А в Хлопчика у відповідь були лише “може” —— як пір`їнки, як шепіт у рюкзаку, як повітря в кишені.

Лабубу розклала перед ним усі три капці і запитала:

—— Який з них сьогодні твій?

—— Може… цей —— сказав Хлопчик, вибравши очима той, що пах м`ятою.

І в цю мить щось невловимо змінилося.

``Може`` більше не було самотнім —— за ним, ледь торкаючись одне до одного, стояли інші слова. Вони ще соромилися виходити, боялися шуму, але вже дихали в Хлопчику —— на кінчиках пальців, на язиці, що вперше розмірковував, як звучить ``так``.

—— Гарний вибір —— кивнула Лабубу —— якраз для відповідей, що пахнуть далеким.

Того вечора вони писали на підлозі слова, яким було тісно в книжках, і слухали, як холодильник згадує про дитинство.

А потім заснули в обіймах капусти, що хрумтіла майже як загадка.

Може.