Утікачка в білій сукні

— А як ви з мамою познайомилися?

Нарешті я дочекався цього запитання від нашого тринадцятирічного сина.

Не знаю, чи у всіх так, але я чомусь завжди мріяв розповісти цю історію спершу власним дітям, а згодом — онукам.

Я тоді працював в малесенькій кав`яреньці. Точніше не в ній, а біля неї. Я був тим самим хлопчиною, який нагороджує перехожих рекламною поліграфією. Ніколи не розумів, навіщо рекламувати заклад, стоячи біля нього... Втім, мені за це платили, тому я сумлінно роздавав листівки, промовляючи стандартний текст сотні разів за день.

Мабуть, не зовсім чесно буде говорити, що саме той день став свідком нашого знайомства. Бо ми бачилися й до того. Десятки разів. Навіть віталися. Так незвично насправді, коли відвідувачі кав’ярні вітаються з бідолахою, який постійно набиває їхні кишені непотрібними рекламними буклетами. Люди зазвичай не помічають таких. А якщо помічають, то стараються пройти на відстані, аби довжини руки не вистачило, щоб вручити листівку.

Але вона була іншою. Завжди привітно посміхалася, говорила «привіт, дякую» і забирала той нещасний папірець з моїх рук швидше, ніж я встигав проговорити завчений текст. Потім ховала його до своєї сумочки й заходила всередину.

У полі мого зору були аж чотири сміттєві урни, але я жодного разу не помічав, щоб дівчина викидала листівку в одну з них на зворотному шляху. Вона навряд зберігала їх, але за те, що не позбавлялася від них у мене на очах, хотілося розцілувати.

Того дня все було не так.

Вона взяла в мене листівку, але мовчки й — що страшніше, — навіть без тіні посмішки. В мене тоді виникло таке відчуття, ніби сонце раптом не зійшло вранці. Через це я навіть не одразу помітив те, від чого в перехожих і відвідувачів кафе округлилися очі — дівчина була у весільній сукні. Кумедно, чи не так? Відсутність посмішки на її обличчі вразила мене сильніше, аніж розкішне білосніжне вбрання.

Поки я приходив до тями, вона зайшла до кав`ярні. Крізь вікно я міг розгледіти лише її профіль, але й цього вистачило, аби зрозуміти, що дівчина плаче. Ні, ридає! І тоді я плюнув на все, кинув пачку не розданих листівок в урну біля входу і пішов до неї. Нехай звільняють, але я не можу дозволити їй ось так плакати на самоті.

— Привіт, — я всівся за її столик, не питаючи дозволу.

Дівчина підняла голову. Її очі почервоніли й опухлими від сліз. Це виглядало не так красиво, як у фільмах (здуріти, чому в кіно навіть страждають до чортиків привабливо?!). Якщо чесно, виглядала вона жахливо. Хоча макіяж фактично не постраждав — дорогенька, напевно, штукатурка.

— Привіт, — нарешті вимучила.

— Чому ти плачеш?

— Бо сьогодні «трішки» не найкращий день мого життя.

— Наречений покинув?

— Ні.

— Тоді чому ти тут сидиш у весільній сукні?

— Бо це я його покинула.

— Ти втекла з власного весілля?

— Так.

— Чому?

— А ти допитливий, — нарешті на її обличчі промайнули якісь майже веселі нотки.

— Та ні, якщо чесно. Не люблю влазити в чужі особисті справи.

— А зі мною що пішло не так?

— Просто я винен тобі й зараз намагаюся віддати борг.

— Тобто? Я нічого тобі не позичала.

— Позичала. Доброту, привітність і посмішку.

— А ти чудний, — вона майже посміхнулася.

— Хто б казав. Втікачко, я візьму тобі лате — треба хоч спробувати замаскуватися під звичайних відвідувачів. Хоча я сумнівався, що можливо якось відвернути увагу всіх присутніх, які зиркали на дівчину очима повними цікавості.

— Боюся, це не поможе, — вона змахнула руками, натякаючи на сукню. — Але дякую.

— Яблучний чи малиновий?

— Що?

— Сироп яблучний чи малиновий?

— Як ти… Ти навмання запропонував?

— Ні. Просто помітив, що ти завжди обираєш один з них.

— Ого! Нічого собі! Тоді яблучний.

— Прошу, — я поставив перед нею стакан з напоєм.

— Я й досі не розумію, як ти примудрився помітити.

— Для цього великого таланту не треба. Звичайна спостережливість. То що, розповіси мені, чому втекла з весілля?

— Не хочу про це. Краще ти мені щось розкажи.

— Наприклад?

— Ну-у-у… Можеш розповісти, що ще цікавого помітив за мною.

— Та довгенько це буде.

— Нічого. Краще я тебе слухатиму, аніж плакатиму.

— Тоді я хочу маленьку передоплату. Враховуючи, що скоро мене звільнять через тебе, хочу отримати компенсацію.

— Ти що, грошей просиш?

— Боже збав! Лише твоє ім’я.

Чудна зміна на її обличчі відбулася. Така, ніби вона опинилася на порозі розчарування, а тоді її врятували від падіння в нього. Сумніваюся, що це полегшення від того, що платити не доведеться.

— Аліса.

— О, то це все пояснює! Ти з країни чудес. А я все не міг зрозуміти, чому ти така дивовижна.

— Ти більше скидаєшся на мешканця з тих країв, та це, мабуть, комплімент, тому дякую, — нарешті вона по-справжньому посміхнулася — моє сонце таки зійшло. — То де моя розповідь? Оплату взяв, а товар не віддаєш.

— Що ж, — я демонстративно прокашлявся. — Назвемо історію «Аліса, яку знаю я».

— Прошу, — вона поплескала в долоні. — Прошу!

— Отож, є одна дівчина. Її звати Аліса. Вона щоп’ятниці приходить в кав’ярню Mr. Coffee. Ця знайома незнайомка обожнює каву і тому обирає саме цей день, щоб неспішно насолоджуватися нею, не думаючи про те, що наступного дня треба кудись іти.

Перед тим, як зайти, вона завжди дарує свою посмішку одному непримітному промоутеру, який протримався на роботі так довго лише завдяки її привітності.

А ще Аліса дуже любить море. Саме тому серед десятків значно затишніших кав’ярень вона зупинилася на Mr. Coffee. Адже, з вікна тут відкривається вид на озеро.

Ця дівчина мала середні достатки. Можливо, вона вчителька або лікарка. Втім, приблизно пів року тому її фінансове становище змінилося. Аліса продовжила заходити на лате до улюбленої кав’ярні, хоча напевно вже могла собі дозволити помітно дорожчі заклади. З цього роблю висновок, що вона оцінює місця не за ступенями розкішності.

Я все гадав, що ж поліпшило її становище. Кар’єрний ріст, раптовий спадок від родича чи багатий наречений. Та сьогодні зрозумів, що останній варіант.

Втім, щось пішло не так. І зараз вона тут. Не в п’ятницю, як зазвичай. Не відчуває насолоди від лате, як зазвичай. Не милується пейзажем за вікном, як зазвичай. Не сяє посмішкою, як зазвичай. І від цього мені сумно.

— Знаєш, — сказала вона майже за хвилину після закінчення моєї розповіді, — у мене зараз стільки питань…

— То постав їх. Тільки по черзі, щоб я точно жодного не пропустив і на все відповів.

— Тоді питання номер один: Як ти дізнався, що я люблю саме море, а не озеро за вікном?

— По твоїх очах. Ти дивилася на озеро одночасно з захопленням і ноткою суму. Знаєш, я іноді за мамою подібний погляд помічаю, коли тато на довго у відрядження їде. Я на нього дуже схожий, але все ж не ідентична копія.

— А як здогадався, що моє фінансове становище змінилося?

— В тебе почали з’являтися різні дорогі прикраси, салонна зачіска і якісніший одяг. Ти здійснила цей перехід так елегантно, що мені дійсно довелося гарненько придивитися.

— Елегантно?

— Так. Ти не намагалася продемонструвати світу дорогі речі на собі. Твій стиль ні грама не змінився. Не знаю, як це правильно пояснити. Проста сукня у квіточку і кулон-метелик лишилися  незмінними. Тільки раніше це були ситець і біжутерія, а зараз атлас і срібло.

— Я б і не подумала, що ти в цьому розбираєшся.

— В мене сестра молодша ще та модниця. Чи купити зможе, а розповість про матеріал і його якість значно більше, ніж хтось захоче почути. Дизайнером хоче стати.

— Мило. Сподіваюся, в неї вийде. Так, а чому ти подумав, що я лікар або вчитель?

— Якщо чесно, то й сам не знаю. Ти любиш людей. Як би дивно це не звучало. Чомусь мені здалося, що тебе могли привабити подібні професії.

— Я — медсестра. В дитинстві хотіла бути психологом, але мама відмовила. Сказала, що в нас люди ніколи не стануть ходити до ``лівих`` тітоньок, які копирсаються в їхніх мізках. Я довго сердилася на неї за це, але, мабуть, вона таки права.

— Ну, отже, я майже вгадав. Ще питання є?

— Як тебе звати?

— Дарій. Хоча всі зазвичай Данькою звуть.

— Дарма. Тобі більше личить саме Дарій.

— Чому?

— Бо воно незвичне і звучить красиво. А ти теж незвичний і красивий.

— Треба ж, ніколи б не подумав, що дівчина може вважати мене красивим.

— Коли зміниш роботу, помітиш, що я не одна така. Зрозумій правильно. В переважній більшості люди стараються уникнути промоутерів, а тому особливо й не розглядають їх.

— Але ти роздивилася.

— Так я не з переважної більшості.

— Оце вже точно!

— Дарію, як ти думаєш, хто мій наречений?

— Гадки не маю. Можу лише сказати, що це багатенький елемент, який за жодних умов не опускається до того, щоб пити каву в місцях, де вона коштує дешевше сотки. Інакше він точно хоча б раз прийшов разом з нареченою до її улюбленої кав’яреньки.

— Знаєш, схоже це тобі варто було б працювати психологом. Знову в яблучко.

— Арсеній має стільки грошей, що може запросто викупити цілу мережу Mr. Coffee, але бувши моїм хлопцем він не зміг зрозуміти, що я просто люблю каву і вид на озеро, а не натякаю, що хочу, аби він мені кафешку купив і звозив на розкішні острови.

— Вибач звісно, але ти його хоч любиш?

— Ні.

— А любила?

— Ні.

— Тоді навіщо весілля?

— Бо я меркантильна дівчинка, яка відчула запах грошей і вхопилася за них кліщами.

— Не правда.

— А всі його знайомі й рідні та навіть майже всі мої вважають саме так. Хоча я готова була здохнути, аби лише довести, що не така. Чому ти це зрозумів, а вони — ні?! Несправедливо.

— Можливо тому, що ти мені нічого не доводила? Ти просто була собою. Дивно, але люди краще бачать те, що їм не демонструють.

— Неймовірно! Промоутер Дарій втер носа тій, яка хотіла бути психологом і перечитала купу відповідних книжечок. Мама зробила мені величезну послугу, коли переконала викинути з голови цю дурну ідею.

— По-перше, промоутером я лише підробляю. А взагалі вчуся на четвертому курсі в економічному.

— То тебе чекає світле й багате майбутнє?

— Скоріше скромне місце бухгалтера. Але мені це подобається. Не хочу крутитися серед великих грошей. Де є вони, там є й бруд та несправедливість.

— Невже тобі ніколи не хотілося більшого?

— Більшого? А це чого? Дорогих нарядів, поїздок на Мальдіви та вечерь в розкішних ресторанах?

— А хоча б і цього.

— Ні. Я хочу жити, дихати на повні груди. Я можу стати багатієм. Не вихваляюся. Дійсно можу. Та навіщо мені це ярмо? Можливості, які дають гроші, — примарна свобода. Насправді, щоб утримати їх, часто потрібно робити жахливі речі. А я цього не хочу.

— Ну, можна ж вести справи чесно.

— Не будь наївною, Алісо. Не можна довго протриматися в системі, якщо попреш проти неї. Рано чи пізно ти або здасися і почнеш діяти за її правилами, або вона тебе розтовче.

— Мабуть, саме тому я й втекла з власного весілля. Точніше, частково через це.

Як би низько це не звучало, але й справді хотіла вийти заміж за гроші та забезпечене майбутнє. Та це не меркантильність. Арсеній непогана людина, яка мусить здаватися гіршою, ніж є насправді, аби втриматися на плаву. Мені завжди було легко з ним спілкуватися. Хоч я й не кохала його, та знала, що зможу цілком нормально почуватися в шлюбі з ним. Це мав бути союз двох близьких друзів.

Я подумала, що він зможе відкрити мені багато можливостей, мої майбутні діти нічого не потребували б. Мені ніколи не хотілося бути багатійкою. Але я мріяла побачити світ, одягнути розкішну сукню, зробити ремонт у своєму будинку саме такий, як бачиться в моїй уяві, не рахувати копійки до зарплатні, не нервувати через рахунки за комуналку і точно знати, що зможу купити іграшку, на яку колись покаже моя дитина. Я не хотіла грошей, я хотіла здійснити кілька мрій і бути впевненою в завтрашньому дні, але, на жаль, сьогодення за це виставляє рахунки.

— То чому ж ти тоді втекла, коли майже отримала все?

— Бо раптом зрозуміла, що зачиняю своє серце в клітку. Я дійсно могла отримати купу можливостей. Але позбавила б себе найважливішої — можливості кохати. Уяви, мої діти мали б все, але вони народилися б від мого друга, а не від коханого чоловіка. І мені здалося, що це жахливо. Можливо, я ніколи не зустріну справжньої любові, але хоча б знатиму, що не власними руками перекрила їй шлях до себе.

Я поклав свої долоні на її руки й легенько стиснув. От тоді я й зрозумів, що відтепер для мене сонце сходитиме лише там, де посміхатиметься вона.

— Слухай, Алісо, а ти не будеш проти, якщо я тепер щоп`ятниці заходитиму сюди на каву з тобою?

— Мабуть, ні.

— Але ж це не може бути знайомством, якщо ви вже знали одне одного, — запротестував син.

— Та ні, по-справжньому ми познайомилися саме під час тої розмови.

— А що було далі?

— Ну а що могло бути? Почали зустрічатися, за певний час одружилися, потім ти народився і твоя сестричка.

— Агов, а як же ті чотири рази, коли я відшивала тебе? — я й не помітив, коли Аліса зайшла. — І те, що ми двічі заледве не розійшлися?

— Ну-у-у-у… То вже інша історія.

— Чому? Те, як ти мене добивався, теж не менш романтичне.

— Не лести собі. Мене цікавила лише твоя посмішка.

— От егоїст! — вона широко посміхається.

Схоже, моє сонце досі зі мною і все ще сяє.