В тіні неонових вивісок
Вірш / ЛюбовТвоє тіло — випадковий збіг обставин,
мій приватний всесвіт, де логіка — збій,
де реальність — марево,
і я лечу вниз бетонною шахтою,
де твій голос — мов стогін нічного трамвая,
що розриває тишу навпіл.
Ми — не коханці. Ми — явище, тимчасове, без назв.
Кожен дотик — стрибок з багатоповерхівки,
кожен поцілунок — вибух трансформатора,
що залишає рубці зі світла.
Ми збираємо себе мов попіл
з фільтра закуреної ніччю цигарки —
в долонях після бурі, що дряпає шкіру.
Де межі тіла? — питаю себе вголос.
У відповідь — лише зойк сирени,
що тоне в бетоні.
Я — відбиток на запітнілому вікні трамваю.
Ти — графіті на стіні мого серця,
виведене ножем і пекучою фарбою.
Минуле? — мов бездомний кіт із під’їзду.
Твій образ — голограма з помилкою,
що блимає в мені на екрані спогадів
....завантаження…
...завантаження...
...помилка...
але навіть це — більше, ніж тиша.
Наші тіла — два занедбані заводи,
дві планети, що зіткнулись над прірвою.
Я — твій нічний сторож,
що ходить колами в електричному шумі,
мов вініл на програвачі без голки —
де музика скрипить, та не зупиняється.
Ти дихаєш — і місто здригається.
Дофамін — це отрута? — питаю.
Та ти мовчиш…
Лише погляд, що ріже, як уламки скла
в кишені під підкладкою шкіряної куртки.
Можливо, ми — лише Морфея створіння,
що бачать одне одного уві сні.
Та твої дотики —
занадто справжні,
занадто теплі,
щоб бути вигадкою.
Я — сомнамбула,
загублена в перехрестях твого дихання,
блукаю в лабіринті з проводів, диму і снів,
де кожен кут — це:
ти. ти. ти. ти.
Щоранку я прокидаюсь у місті без назви.
де холодний неон вирізає твій силует на розбитих вікнах.
Місто кашляє димом із вентиляцій.
Ти — як залишки тегу на зірваному банері,
що застряг між брудом і гулом трамвайних рельс.
Ти — мов грубе графіті на залізних дверях занедбаних блоків,
у мерехтінні ліхтарів, що тремтять, як аварійні сигнали.
Я — мов приватний детектив у нічній засідці,
виловлюю твій слід у калейдоскопі зустрічей,
мов натяк, залишений в сірому під’їзді
на зім’ятій шпалері чи в рипінні сходів.
Якщо це — сон, не торкайся мене.
Не буди. Дай мені спати вічно,
як поїзду, що зійшов з рейок
і мчить крізь тунель, де світло — це ти.
Ти — найнебезпечніший коктейль,
на барній полиці всесвіту,
з грозами, сіллю, отрутою та світлом.
Я — остання цигарка,
що тліє у твоїх пальцях,
останній зниклий звук на вечірці,
де світ обривається, але музика не замовкає.
І вона — про тебе.
