Via Lactea ч.2

"Звідки стільки людей набралося, та й, ніби, концерту ніякого нема..?" - чоловік, високого зросту і гарної статури з довгим й кучерявим волоссям, голубими очима, гарно вдягнений, охайний і дуже вишуканий, гречний, потрохи пробирався до своїх учнів; - схожий на хіппі, який закінчив Гарвард.

А людей й дійсно було.., ніби на Вудстоку кінця шістедисятих..

Це було на місці закинутого м*ясокомбінату, що на околиці міста, до якого була підведена залізниця, і на рейках стояв нікому не потрібний електровіз, мало хто звертав на нього увагу, ніби його там взагалі не існувало, та й рушити його з місця було, практично, неможливо, надто вже старий і зламаний. Перед електровозом була площадка, колись вона використовувалась для завантаження і розвантаження вагонів, що прибували до того м*ясокомбінату. Та тепер це все нагадувало руїни, доволі готична картина, тільки що не смердить, як колись, правда, люди всеж-таки влаштували з цього місця смітник - величезний смітник. І час від часу збирались там, самі вже не розуміючи чому..

- Пропустіть, це мій друг, - Андрій посміхаючиль проштовхнувся до нього, і з такою усмішкою, ніби лотерею виграв мовив, - Вітаю!
- З чим? - здивовано відповів, бо й дійсно до кінця не знав наміри свого учня.
- Ходімо, там є гарне й просторе місце, а тут доволі небезпечно..
- То ти за мене так переймаєшся?..
- Переживаю, щоб нічого не трапилося, - фамілярно відповів той похлопуючи Вчителя по спині.
- Не переживай, до поки я поруч, нічого поганого не трапиться..

Його друзі щось вигукували і проштовхували вперед крізь натовп. Пройти було майже неможливо. Та всеж, разом дібрались до заповітного місця. Андрій вигукнув:
- Вилазь на оцей локомотив!..
- Дай, я Тобі допоможу.., - додав Петро.

А вилізти на того локомотива, то й дійсно була справа не з легких.. Поволі збираючись по драбині покритою корозією та різним брудом, чіпляючись за виступи, Він виліз на гору локомотива. Звідти набагато краще можна було прогледіти наскільки багато людей зібралось довкола, та все-рівно порахувати їх, було справою марною.

"Що за картина..?!" - озираючись довкола, Він поглянув донизу, де залишились його учні, вони відштовхували людей від електровозу, щоб ті, бува не залізли нагору і не нашкодили їх кращому другу.

Натовп ще більше ошаленів, бо ж раніше ніхто не був спроможний вилізти на електровоза, та й якщо комусь і приходила така безглузда думка, то вони відразу підносили того до тяги, а після, бідолашний, померав в муках від враження струмом в тридцять п*ять кіловольт.

Оскаженілий натовп, що може бути гірше?

Жодна стихія не є такою непередбачуваною як неконтрольоване, хаотичне збіговисько людей. А було так шумно, що навіть проїжаюча поруч дризина не могла заглушити рев людей.

Андрій не міг позволити, щоб його найкращого друга пошматували, та всеж свято вірив, що саме ця людина зможе донести своє слово в серця людей так само, як це зробив і з його серцем. Так, Андрій Його сильно любив, і тому гукнув:
- Говори! Скажи те, що маєш! Люди повинні про це дізнатись..!

Хоча, в натовпі, люди навіть на себе не схожі, керуються єдиним розумом, інстинктами, звіріють і ладні розірвати будького, та раптом всі до одного замовкли, щойно тільки Чоловік на електровозі мовив Слово. Вмить здалося, ніби, фанати футбольної команди, яка щойно програла, які ладні були рознести все, що траплялось їм на шляху (й не тільки), перетворилися на слухняних діток в дитячому садочку, яким читають цікаві історії і вже роздали шоколад..

- Дивно.. Всі Його слухають, - прошепотів Фома.
- Дивно? Ніхто з них Його не гідний, диви як розпинається. Невже, вони й дійсно розуміють, про що Він мовить?.. - пробурмотів Петро з нахмуреними бровами.
- Цить! - і Андрій затуляючи роти обом, кивнув головою в сторону виступаючого, щоб ті двоє теж послухали промову й відкрили свої серця, осяяли душі, пройнялися промовою..

Та, кожному з друзів здавалось, що лише кожен-один знає той самий секрет, ту Істину, розуміє і любить найдужче Його - свого найкращого друга.

Але, виступаючий, хоча й був гарним оратором і доволі освідченою людиною, та всеж не був схожим на того депутата, що, роздавши, пенсіонерам гнилу гречку, розповідає байки про комунізм і те, як всім добре буде житися, щойно тільки його оберуть. Ні!, не з таких. Та й не обіцяв манни небесної, а навпаки казав, що "отримає кожен по своїм діянням", казав, що "любов, то труд!" і що "трудитись треба кожного дня - з самого ранку і до пізньої ночі, а вкінці треба ще й дякувати" тим, хто терпів тебе на протязі дня, тим, хто був з тобою, "дякувати за те, що є кого любити..", "дарувати кохання і з повагою його приймати", "приймати дари долі" і "радіти, насолоджуватись тим що маєш"...

"Відкрийте свої Серця!
Розплющте свої Очі!
Немає Болю місця,
Є! День після Ночі!.."

(...)