Вибір

Сонце схилилось низько до горизонту і змусило небо зашарітися. А потім, зрозумівши безсоромність свого вчинку, сховалося, залишивши обрій у роздумах. Він трохи поміркував і згас у розчаруванні.

Наставала найкоротша у світі ніч. Ніч на 22 червня. Ніч, що світиться незвичайним тихим сяйвом. Ніч, про яку кажуть, що вона світла. І це була ніч вибору. Ніколи до цього і ніколи після цього не можна було зробити вибір. Лише у цю єдину ніч на світі. У цю найкоротшу ніч…

Як багато зібралося молоді! До цього я ще ніколи раніше не бачила стільки молодих облич, зібраних не якоюсь потребою, чи музикою, чи церемонією, а вільним бажанням. Це була звичайна прогулянка. Звичайна прогулянка нічним, заснулим містом.

З усіх боків сиплються іскорки сміху. Світяться юнацькі усмішки, чується гучний здоровий сміх. І тут хтось запропонував гру. Звичайне явище серед молодих. Але щось дзенькнуло в глибині душі: «Це воно! Настав час… Час вибору…»

І потекла прогулянка джерельцем. Вірніше, потекло джерельце молоді втомленими і потемнілими вулицями міста.

Пари здіймали руки догори для того, щоб дати самотнім пройти під ними і вибрати собі пару, зруйнувавши попередню. Так руйнуються старі молекули води і утворюються нові.

І я теж, самотня молекула, потекла джерельцем. І зробила перший вибір.

Ми з’єдналися руками. Але не знали одне одного.

Це був високий білявець. Від нього пахло ромашковим лугом. Але лугом у тумані. Непрозорий туман душі, що прогнозує вічну непрозорість…

Ні!

І його забрала інша дівчина-молекула у вишневому платті.

Я знову потекла у своїй самотності у багатолюдному потоці цього веселого джерельця.

І приєдналася до іншого юнака.

Морський вітер дмухнув мені в обличчя. Вільний і нестримний. Самовільний і некерований. Нерозумний і безсоромний…

Я заплющила очі душі і прикрила фіговим листям, аби не бачити…

І тут мене обрав якийсь інший хлопчак-молекула з нашого диво-джерельця.

Через окуляри проглядала викривлена доброта душі. Ніби троянди, перетворені на польові волошки. І ця троянда-волошка шукала мого погляду і моєї уваги. Але вони втікали і ховалися, мов горді дівиці. І врешті перебігли на іншого учасника дзвінкотливого джерельця.

Цей теж мене обрав сам.

Великий рудий пес злизав мою увагу з пелюсток перетвореної троянди в окулярах. Руда його шерсть лоскотала ніс мого серця і змушувала його пчихати.

У-ух! Яка алергія! Навіть неможливо розгледіти.

Але якійсь дівчині дуже сподобався цей колір, і вона поцупила його у мене.

Ну от, я знову стала самотньою дівчиною-молекулою і потекла джерельцем.

Мене накрила хвиля депресії, і я тричі пройшла джерельце, ні з ким не з’єднавшись. Але хвиля відійшла, і бризки загальної веселості змочили і мій настрій. І я взяла ще когось.

Цей хтось був справді кимсь. Як сірий тунель серед сірих гір сірого ранку. Я так і не зрозуміла, що це було, як мене поцупив мокрий-премокрий дощик.

Навіть руки у нього були вологі. І якось так стало сиро і вогко на душі. Аж холод торкнувся кісток серця.

Але якась засохла земля душі голубоокої дівчини потребувала цього дощу і забрала його собі.

Я була вже майже байдужа у своїй самотності. Знову потекла, знову до когось приєдналася, хтось приєднався до мене, когось від мене від’єднали…

Я ніби заснула в цьому потоці-коловороті. Заколисувальний темпоритм джерельця ввів мене в якийсь особливий стан, коли живеш лише в ілюзії сну, а те, що відбувається насправді, сприймаєш як нереальне.

Аж раптом на мене дмухнула сурма ранку, узявши за руку. І я раптом зрозуміла, що я флейта, народжена для того, щоб співати в дуеті з цією сурмою. Так просто, без жодних прикрас, ми зробили свій вибір. І скільки вже потім не текли, скільки не змінювались у поєднанні молекул живого людського потоку, – все ми опинялися поруч і співали дуетом.

Наш дует провістив кінець найкоротшої у світі ночі.

Забувши про вчорашнє, сонце знов зійшло і змусило зашарітися вічно закоханий у нього обрій. Воно піднялося вище і вже вкотре не відповіло на горизонтові почуття. Він засмучено зітхнув і зблід у байдужих променях денного світила.