Вигадана Ен.
Нас не можуть пов’язувати твої гроші, нас не можуть пов’язувати твої знайомства, нас не можуть пов’язувати твої розваги, але ми все одно разом. Вже який рік ми приходимо в одне й те саме місце й проводимо час за одним і тим самим сценарієм. Ми — закохана пара, яка перебуває на межі, тримаючись за руки, виставивши носки своїх черевиків перед лінією. Лінією, що зветься межею розриву. За нею більше немає нас самих, так само як і тих блаженних спогадів про наше минуле. Переступи її — і все розвалиться. Але ми ще міцніше стискаємо одне одному руки й мовчки промовляємо: ``Ні, не сьогодні. Іншим разом.`` Так і тримаємось. І все наше спільне життя зводиться до того, щоб заплющити очі й відступити назад, назад у минуле.
— Ну і як тобі наше вечірнє місто?
— Знаєш, якби не всі ці вогні, було б темно, і ми б не бачили одне одного.
— Ти нічого не помічаєш: я підстригла волосся.
— Мені б твої проблеми. У моїх уже почала з’являтись сивина.
— Буде прикрашати. Рано чи пізно ми всі стаємо на хвилину старшими.
— Але ж не в такому віці. Мені ще й тридцяти нема.
— Що вдієш? Природа. Природний процес. У когось раніше, у когось пізніше.
Ми мовчимо. Я заплющую очі й зовсім не можу уявити себе на місці того, в кого вже сивина у волоссі, треба відволіктись. Все, що спадає на думку — це взяти й забути про все на світі, віддатися рівному спокійному диханню. Що нас чекає? Що нас поєднує? Чому ми? Чому саме ми на місці тих, кому судилося це пройти? Є одна деталь, яка не дає мені спокійно існувати. І ця деталь — твоє місце народження.
Ти народилась у незрозумілому місті й вирвалась на волю, а потім ми зустрілись. І досі разом. Ми стоїмо біля межі, і кожен з нас не наважується зробити цей крок. Відкритися одне одному. Ми знаємо про себе рівно стільки, скільки встигли розповісти іншим. Те, що ми знаємо одне про одного — це дрібниці. І з цих дрібниць складається наше з тобою життя. Я знаю рік твого народження, але зовсім не знаю дати, коли ти вперше промовила слово ``Кохання``. Що може бути важливішим — Кохання чи Народження?
На чергову дату твого поступового дорослішання я дарую тобі букет фіолетових квітів. Яскравих, великих, незабутніх. На Восьме березня я дарую тобі флакон ароматних парфумів. Саме цим запахом ти зараз і пахнеш. Ми живемо, не замислюючись. Але настає час, коли варто подумати — і ми опиняємося біля межі. Що я залишу по собі у твоїй пам’яті? Квіти, парфуми, чергову зустріч? Думаю, незгладимим залишиться одне — межа.
