Він не встановлював камеру, або «Цукерки чи смерть»

Це була ніч, коли зовнішній світ щойно завершив фазу «Ірраціонального Задоволення». Енергетичний фон ще коливався від надлишку дитячого, нестримного страху й штучного цукру.

02:00. Перше листопада. Оператор прокинувся. Не тому, що хотів, — а тому, що щось його розбудило. Різке, нелогічне виривання зі сну, яке він ненавидів. «Навіть смерть могла б бути ввічливішою», — майнула думка.

Не шум. Не музика. Лише сигнал — високочастотний, тонкий, що проходив крізь стіни і крізь свідомість. Несанкціонований вхід у його особистий простір даних. Порушення Протоколу «Приватність».

Сигнал ішов із Візуального Інтерфейсу — старого телевізора, який був вимкнений. Екран — чорний. Але на ньому щось рухалося. Зерниста, сіра картинка змінювалась. Вхідний потік даних. Зовнішня камера.

Але він не встановлював камеру. Це було тривожно. І трохи образливо — навіть параноя більше не питала дозволу. Він відчув себе не просто зламаним — викинутим із Системи Безпеки, як блогер, що втратив контроль над власними даними.

Двері. Його двері. Точка виходу. І щось перед ними.

Спочатку — пляма. Потім — силует. Потім — обличчя. Дитяче. Але не живе. Очі — чорні, як мастило. Шкіра — натягнута, мов плівка на кістках. Рот — занадто широкий, ненатурально розтягнутий. Вигляд — як у середньостатистичного борця за соціальну справедливість у Twitter або як у свідка Єгови о шостій ранку.

Оператор не дихав. Йому здалося, що серце ось-ось відмовиться працювати. Обличчя на екрані наближалося. Пікселі тріщали — наче ламався його власний захисний код.

І тоді — стукіт. І тоді воно заговорило. Пронизливо. Нелюдськи. — «Цукерки чи смерть!»

Оператор не відповів. Не тому, що не хотів, — а тому, що не міг. Тіло перейшло у фазу Кататонічного Застою. «Я, мабуть, сплю. Ідіотський сон», — спробував подумати.

Горло — сухе. М’язи — заблоковані. Світ звузився до екрана. До єдиної активної точки його Всесвіту.

Обличчя вже не дитяче. Воно змінюється. Рот розтягується. Очі зникають. Потік даних руйнується. І тоді — темрява. Екран згасає. Повністю.

Оператор стоїть сам. У кімнаті, що здається чужою — мов він щойно повернувся після багатьох років відсутності. Він робить крок до дверей. Повільно. Механічно. У режимі низької швидкості.

На підлозі — аркуш. Пожовклий, старий. На ньому чорнилом, що пахне землею, виведено: «Ти — наступний!»

Рука тремтить. Папір — теплий. Ніби щойно написаний. Або просто ще не охолов після попереднього користувача. «Воно не користувалося нітриловими рукавичками. Який непрофесіоналізм...» — фраза сама зібралася в його мозку, немов рядок коду.

Оператор не спав до світанку. Сидів, мов законсервована статуя. Бо знав: Аномалія вже не ззовні. Вона — тут. І вона прийде за ним.

Йому залишалося лише одне — прийняти фінальний дедлайн. Він подумки складав список, що треба зробити перед зустріччю. Список був короткий, але точний, як протокол завершення епохи:

• Почистити історію браузера — останній акт контролю над власною цифровою тінню.
• Видалити профілі у всіх соцмережах — щоб Аномалія не змогла перевірити його рейтинг лояльності.
• Скласти детальний звіт про причини зустрічі — бо якщо ти Оператор, навіть Апокаліпсис має пройти через документацію.