Вірш: На перехресті вічності

На берегах сивого, мудрого Дніпра,

Де скіфська стежка в травах пролягла,

Звелася Київська держава, мов зоря,

І княжа мудрість в собори проросла.

Та небо затягли ординські хмари,

Потоптані конем святі поля...

Але крізь попіл, крізь вогні й удари

Зродилася козацька вже земля.

Там, за порогами, де воля — то закон,

Лунав бунчук і шаблі дикий свист.

Сурмив у ріг Хмельницький та Сірко,

Карбуючи в степу свободи зміст.

Були віки мовчання і неволі,

Коли ламали мову, мов крило.

Та в Кобзаревім щирім, вічнім слові

Пророче світло віри ожило.

Через УНР, крізь болі та майдани,

Крізь голод, війни, крізь залізні дні,

Ми розірвали вікові кайдани,

Гартовані у власному вогні.

Сьогодні знов стоїмо на сторожі,

За кожен колос, за дитячий сміх.

Ми — правнуки князів, ми — духом схожі,

І правди нашої не подолає гріх.