Вірш: Тарас Шевченко

у жанрі щаслива поезія

Там, де Канівські гори цілують Дніпро,

Де вітер розчісує коси верби,

Не тільки печаль проростала й добро,

А сонце вставало над краєм журби.

Він бачив у кріпацькій хаті — весну,

В очах матерів — нескінченну любов.

Крізь холод заслання і тьму навісну

Він вірив, що ранок повернеться знов.

Він малював не тільки ґрати,

А яблуні в білому мареві сну.

Він вчив нас: не варто життя марнувати,

Плекайте у серці свою вишину.

Бо кожне слово його, як надія,

Що б’є джерелом із сухої землі.

«Садок вишневий...» — це не просто мрія,

Це дім, де зникають і болі, й жалі.

Не плач, Кобзарю, подивись навкруги:

Твій сад розцвів, і птахи співають.

Розпалися пута, розтанули сніги,

Твої правнуки вільні, вони вже літають!

Ми діти твого невмирущого слова,

Ми світло, що ти розпалив у пітьмі.

Звучить солов’їна, велична розмова,

І ми не самотні у цій великій сім’ї.

Сьогодні не сльози — а чиста усмішка,

Бо шлях твій був світлом, хоч терни кололи.

Життя — це не важка і виснажлива книжка,

А пісня, що не замовкає ніколи.

Спочивай же у мирі, в теплі та любові,

Над вільним Дніпром, під небесним вінцем.

Твій «Заповіт» — не про смерть, не про крові,

Він про те, як ставати щасливим творцем.