ВІРШ: Весна, що надихає

Ще вчора сонний ліс дрімав під ковдрою зі снігу,

І вітер крижаний співав холодну колискову,

Та небо скинуло стару, важку свою опіку,

І сонце прочинило двері в казку кольорову.

Струмки малі, мов діти, вибігли на волю,

Розмивши кригу, що стискала береги.

Земля зітхнула глибоко, відчувши власну долю,

І скинула з плечей зимові, білі ланцюги.

Дивись: з-під листя сухого, мов іскра надії,

Пробився першоцвіт — небес посланець голубий.

Він перший розповів про всі таємні мрії,

Про те, що світ прокинувся, величний і живий.

А далі — грім! Але не той, що серце крає,

А той, що очищає повітря золоте.

Сади у білих сукнях, мов наречені в гаї,

Чекають, поки сонце крізь хмари проросте.

Там бджоли вже ведуть свій танець нескінченний,

Над яблуневим цвітом гуде солодкий спів.

Весь світ, немов художник, пензель взяв натхненний,

І тисячі відтінків на полотно розлив.

Весна — це не пора, це стан душі людської,

Коли любов у серці, мов паросток, росте.

Це свято чистоти, свободи і спокою,

Де все земне й просте — насправді є святе.

Хай кожна гілка в лісі, кожна квітка в полі

Тобі нагадає про сили джерело.

Весна прийшла, щоб дати крила нашій волі,

І розтопити в душах все те, що замерзло.