Виший рушника для мене

У безмежному космічному просторі, на самотній блакитній планеті Земля є велика країна, на ній – широке-прешироке поле. На ньому багато-пребагато волошок (може, через це поле планета блакитна?). Рівне-рівне, без жодної гірки, без жодної западинки. І посеред того поля, точнісінько в його центрі, стоїть дім – один-єдиний у цілому полі…

У цьому домі народжуються діти. Щодня, щогодини, щохвилини, щомиті… І коли народжується дитя, тишу розбиває плач, а породілля виходить і вішає вишитого рушника над порогом дому.

Вишитий рушник насправді – книга життя народженого немовляти: там уся його доля, усе, що має з ним бути…

І знову чується крик і плач, і знову вишитий рушник.

І немає там нічого про мене на тих рушниках. А як я чекаю, як я жадаю, щоб хоч одне дитя було для мене родилося… І що то за діти…

Діти, народжені у ТВОЇЙ уяві, у ТВОЄМУ розумі, у ТВОЄМУ серці. Той дім – то твоя свідомість, твоє єство… Ти, мій коханий, постійно думаєш про щось, але жодного дитяти-думки про мене…

Гойдаються на вітрі рушники, водять полем хороводи розвеселені волошки, сміються породіллі, і плачуть малята… І дім стоїть, світло осяяний сонцем.

Лише я осторонь. Стою, зазираю, читаю візерунки на рушниках долі… І не знаходжу свого відображення. Я просто не існую в тобі. Мене нема.

Страшно ось так не бути для когось, для кого так сильно хочеш бути… Тому за будь-яку надію хапаюся і все чекаю: раптом зашурхотить на вітрі і мій свіжовишитий рушник…