Власний розквіт
Вірш / ІншеМи ходимо у сукнях з чужого плеча,
І граємо ролі, що інші писали.
У наших думках — лише відблиск меча,
Яким нас колись у дитинстві лякали.
Впливати на когось — віддати свій храм,
Впустити чуже у свої таємниці.
І гріх твій — не твій, він запозичений там,
Де гаснуть у натовпі власні зіниці.
Ми стали відлунням чужих партитур,
Акторами в п`єсі, де виходу просто немає.
І кожен будує фортеці із мур,
Хоч власну душевну свободу втрачає.
Годуємо бідних, вдягаємо тих,
Хто просить тепла на засніженім бруку,
А власна душа серед ідолських втіх
Вмирає від голоду, гола, без звуку.
Нас висушив страх перед зором юрби,
І жах перед Богом, що зветься каноном.
Ми самі себе боїмось без причини й доби,
Схиляючи голови перед законом.
А мета ж у життя — це твій власний розквіт,
Зростити своє непідробне єство.
Бо краще спалити цей штучний, чужий заповіт,
Аніж обернути свій хист на рабство.