ВОДЯНИК
Вірш / Природа
Літньої ночі під місяця світлом,
Хлопчина додому ішов не спіша.
Дорога його йшла по берегу річки.
Де верби схилились і тихо шумлять.
Почув за кущем хтось шепоче тихенько ,
Хлюпоче об воду і хвилі жене.
Кому ж це не спиться подумав хлопчина,
Що в ніч таку тиху лякає людей.
А може в халепі людина безсила,
Той хлопець жахнувся і двинув вперед.
Та як здивувався й застиг нерухомо,
Коли він побачив створіння якесь.
Створіння поглянуло тихо сказало,
Мене не лякайся, поближче підходь.
Я тут хазяйную вже довгі століття.
Володар боліт я ставків і річок.
Здавна із людьми ми жили душа в душу,
Завжди дарував їм дари річкові.
Рибалки мене пригощали постійно,
З теплом пам`ятаю ті добрі часи.
А зараз сиджу тут один і сумую,
Ніхто вже не згадає Водяника.
Немає із ким просто поговорити,
На оці від жалю з`явилась сльоза.
А хлопці так стало шкода Водяного,
Підсів він до нього без грама страху.
І так зав`язалася між ними розмова,
Сиділи до ранку удвох на містку.
Як сонце на обрії стало з`являтися,
Вони розійшлись по домівках своїх.
Я вдячний тобі за компанію гарну,
Всміхнувся й промовив у слід Водяник.
