Володька

Володька повернувся до свого обійстя значно біднішим, ніж коли йшов на війну. Рідні не знали про його повернення, тому він відкрив фірточку й ступив одиноко на стежку, з якої колись сам, добровільно пішов на Схід. Трактор стояв самотньо, гарно обкошений з усіх боків, але хитрий хміль умудрився прорости крізь дірки в капоті і гордо хизувався своєю кмітливістю. Кролятники стояли порожніми. Володимир пройшовся вздовж двору, до черешні, мацнув гілку й намацав тільки одну ягоду. Після дощу ягода порепалася й не була солодкою, гірчила в роті. Великий свинарник жахнув своєю порожністю.

Володимир Супряга з позивним Супер вперше за півтора роки ступив на рідну землю.

Земля дихала літом і квітом, недавно був дощ. Тепло, волога й сонце витягували з його землі усе живе до неба. Земля тріщала, коріння рослин проникало глибоко в ґрунт, напивалося водою і пружно вибивало свої соки у вигляді зелені догори.

Володька сів на порозі хати і слухав свою землю, як росте коріння його рідних бур`янів і дерев. Стара груша-дичка налилася маленькими плодами, вона сумно, якось по-материнськи, дивилася на захисника своїми розлогими гілками.

Крізь відчинене вікно солдат гарно чув, про що говорить по телефону його дружина з кумою. Вона казала, що слава Богу, що пішов сьогодні рясний дощ, бо ще б трохи й осталися всі без урожаю, позасихало б усе, а нам до війни ще цього лиха не вистачало. Дощ був хороший, не такий, як показують по новинах, де в людей повибивало і поламало усе, що росло на грядках. Володька мовчки кивав головою і думав, що добре, що його жінка й кума не були на Донеччині й не бачили вибиті й поламані міста і села, без людей, тварин і городів. Жінка по телефону казала, що командири знову Вовці обіцяли ротацію найближчим часом, але такі обіцянки-цяцянки вже з пів року, а віз і досі там.

- Віз там, а я тут, - посміхнувся втомлено Володька. Він підвівся й пішов на грядки. Місяць пробивався з-за хмар і ледь-ледь освітлював його садок, виноградник, груша струшувала йому на спину свої дощові пригоди.

Гавкнув собака. Здурів, чи не впізнав Володьку.

- Барсік! - тихо сказав Володька. Собака замовк і поторохтів ланцюгом у будку. На веранді ввімкнулося світло й відчинилися двері.

- Хто воно!? - дружина Володьки стояла на порозі хати сувора, простоволоса у нічній сорочці й уважно дивилася в темряву, світло пронизувало сорочку й гарно окреслювало її груди.

- Це я! - вирішив нарешті здатися в полон Володька й ступив до своєї хати.

На другий день у дворі не було куди яблуку впасти. Людей товклося такого, що Боже, світу не видно було. Прийшов сам староста Матвій Корнійович, він, здається, найстаріший староста не тільки в Полтавській області, а навіть і по всій Україні. Прийшли куми Володьки, сусіди, двоюрідні брати з сім`ями, приїхала з сусіднього села його старенька мама, прийшли його однокласники та інші люди з села. Усі хотіли потиснути руку Володьці й обійняти його. Усі хотіли з ним побути.

- Ще не було такої людини, що не хотіла випити з Матвієм Корнійовичем! Ще не було такої! - староста тримав чарку високо, а брови нашорошував строго, - Ану, давайте вип`ємо за нашого защитника - Володимира! Давайте по повній, до дна!

Володька заходить до хати. Там тихо, спокій хати розливається по його жилах. У своїй кімнаті на ліжку сидить його доня.

- Тату, дивись, - вона показує йому малюнок, де Володька стоїть намальований біля їхнього двору, він у пікселі й кашкеті, на кашкеті трохи завеликий Герб України, на кителі висять кілька медалей та один орден, - Це я намалювала мить, коли ти повернувся додому.

- Гарно, - каже Володька, - Але ж я повернувся вночі, а на малюнку день, он диви, як сонце яскраво світить угорі.

- Тат, я намалювала малюнок, де ти повертаєшся додому назавжди, розумієш? Я так бачу цей день, - донька гарно вмощується на ліжку і пробує домалювати ще кілька штрихів.

Володька поволі йде по хаті і дивиться на фотографії. Ось його дід Терентій на руках у свого батька, тобто його прапрадіда, він перелякано дивиться на Володьку. Ось родинна фотографія: він із дружиною, його батьки і баба сидять на лавці перед бузком, доня ще тоді жила на якійсь далекій хмаринці в неозорому небі. Ось він ловить рибу з хлопцями. Життя минає Володьку, як стрічка художнього фільму, який Володька колись бачив, а згадати про що там було - не може.

- Мама казала, що ти завтра зранку знов їдеш на війну? - неочікувано голосно запитала доня.

- Ну, не на війну, а з неї. Зараз ми на ротації.

- Ти їдеш знов на війну. Мама казала, що коли ти повернешся із війни, то будеш постійно з нами. Як і колись.

Володька не знає, що нашвидку сказати.

- Любов має пройти випробування бідою і розлукою, доню! Розумієш? Але ти ще маленька, не розумієш цього.

Доня довго мовчить. А потім каже:

- Це ти десь почув. Ти не міг сам це придумати.

- Це сказав Філософ.

- Григорій Сковорода?

- Ні, просто Філософ - побратим по службі.

- Передай від мене вітання Філософу! - радісно пискнула доня.

- Уже не передам. Він загинув осінню під Ізюмом, 22-го року.

Володька дивиться на образи, що висять у кутку хати. Ісус ще маленький. Він цмолить цицьку в матері й одним сердитим оком дивитися на Володьку, мовляв, дурень, навіщи ти сказав це дитині.

- Ти ще мала, не думай про це, - каже Володька і виходить знову надвір.

Надворі гамірно, хоч людей і поменшало. Матвій Корнійович кладе руку на плече Володьці й каже:

- Оце, громоглавсвувать не буду, уклін тобі низький і щира подяка, Володько, ти дійсно - Супер, кажуть, на войні це в тебе така кличка, чи як воно правильно - позивний. Але на тебе зараз рівняється пів села. Про тебе ми згадуємо на концертах, на вечорах у школі, показуємо фотографії, як приклад дітям і дорослим. Дивись, не вздумай загинути! Нам героїв нужно, понімаєш. Але живих! Понімаєш!?

- Понімаю, Корнійовичу, - каже Володька, - Постараюся не загинути.

- Тоді на коня! - випинає спину староста, наче баский кінь бадьориться й не може знайти своїм ногам місця, - за ЗеСеУ! Де твоя чарка, Володько?

- Не можна мені, Корнійовичу. Мені завтра зранку в дорогу.

- Ще не було на світі такої людини, що не хотіла б випити з Матвієм Корнійовичем хоча б малесеньку чарочку, я ж таки в начальстві, - каже староста. Але йому вже ніхто не вірить.

Зранку, коли Володька збирався в дорогу, доня ще спала. На столі у її кімнаті лежав малюнок, на якому її тато повертається додому з війни. Біля яскравого сонця з небес спускається янгол у пікселі. Він говорить: ``Любов має пройти випробування бідою й розлукою!`` а трохи нижче підпис - Філософ.