«вони»

Всі складають вірші. Надзвичайно красиві, до глибини душі вразливі, засіли в думках, в середині звивин, частинках крові, слідом помади на чашці… Я б була не проти одною з них бути — загадковою, писати сто десяту поему, читати класику, цитувати Кафку, пити каву загадково, збирати погляди зацікавлені…

Це не моє.

Всі слова вже сказані, всі манери придумані… Тяжко. Хто ж бо напише мої думки? Складе їх в одне ціле і красивим словом змалює, як Одісей — Пенелопу, як моя душа — жаль безкрайній…

Багато талантів я бачу — і одною з них не стану. Може, і горить в мені щось їхнє, щось відважне, розумне, душею наділене. Однією з них я не стану… Мало в мені віри, мало шуму й довіри. Завжди промовчу, хоча думок — ціла купа.

Я дурію. Вони такі важливі і безмістовні. Ніколи не стану я поетом. Я — Геракл з подвигами в думках. Хіба це принесе комусь щастя, мир, славу?

Думки — вони такі слизькі. Я наодинці з ними, знайомі мені вони до нестями, сидять під шкірою в засаді… Ждуть. Та життя я з ними провела — ніколи не вийдуть на волю, ніколи не оголосять себе… Вірні вони мені.

Згину я разом із ними. Ніколи не покинуть мене, ніхто інший не відвідає їхню силу, їхній силует у пітьмі… Являються галюцинаціями в темноті… Я мовчу. Я звикла. Вони мої.