Втрачена душа

       ПОЕМА

                         Втрачена душа.

Частина І. Падіння

І смутком переповнена душа,

Рішучістю наповнивши себе,

Вдивившись у безодню,

Останній крок зробила

І в безкінечність полетіла.

Болем заповнена до краю,

Хотіла, прагнула до раю,

Життя любила,

Та не завжди знайдеться сила

Продовжити його.

І от зустріло пекло.

Воно приймає всіх,

Для кожного знаходить місце.

Не чути там веселий сміх,

І плин життя застиглий, звісно,

У відчаї німім,

У полум’ї одвічнім,

Крізь стогін, плач і жар бісівських костровищ

До Люцифера на останній суд пройшов.

— Ну що, ти тут себе знайшов?

Що, ні?

Сміється дико:

— От лихо!

У самогубців навіки проклята душа,

Без права покаяння.

Ти спокою не знав, допоки жив,

Не знайдеш спокою ти й після смерті.

І він поглянув байдуже, промовчав.

Для нього лиш одне було важливо:

Що зараз болю він не відчував.

Хай тимчасово, хай на мить,

Усе мовчало,

І більше серце відчаю не знало.

— Суди, — сказав, —

Та як накажеш,

Туди піду, куди покажеш.

Здивуй мене.

Якого страху, відчаю не знав,

То покажи,

Щоб я не заскучав.

Зухвало Сатані

Так ще ніхто, у очі не казав.

Ненависно крізь зуби:

— Ну то пішли.

Ти тут надовго — на вічність.

Я знаю, як болить,

Коли ти кращий серед всіх,

Коли твій спів йому розвеселяє душу,

Але покірним бути мушу,

Йому нерівня я й ніколи.

Із золотого ланцюга

Та із покори батога,

Хай навіть і святого,

Чистого, дзвінкого,

Не вирвуся!

І буду у покорі

Лишатися в своєму горі — раба,

Ще й на колінах,

З опущеною головою,

Перед могутністю його.

Пішли.

Я знаю, зухвалий блазень.

— Ти чи він, мені всерівно —

Сміється дико.

Вони спустилися в долину,

Де кров кипіла,

Що з тіл сочилася людей,

Яких живими ще варили.

І демони по берегах

Їх м’ясо їли,

А потім відригували

Вже перетравлене,

Вже мертве і гниле,

Смердюче.

І знову грішники жили,

І їх тіла варили

Довіку так,

Із дня у день.

Він подивився в його очі - Люцифера.

Там лиш байдужість,

Нудьга і пустота,

До болю, стонів сліпота.

— О ні,

Тобі не це.

Йдемо, здивую ще.

Долиною піднявшись,

Де пилом від людських кісток

З-під ніг здіймався

В розпечене повітря жар,

Під пилом він побачив живих людей,

Які горіли у вогні безодні,

І їхя шкіра була цим пилом,

Обпалена одвічним пекла жаром,

Вулкану,

Що під пагорбом горів.

Він грішників щодень палив,

Та язви опіків

В секунду заживали

І знов до пилу обгорали,

Бо той вулкан завжди кипів.

Він на зубах відчув той пил.

Забило груди.

Хотів вдихнути,

Та не зміг.

Хапав повітря ротом.

Вуста, наче зашиті дротом - іржавим.

— Зупинись, —

Проговорив крізь зуби.

І зміг вдихнути з його волі.

Застиг в чужого болю горі,

Та в відчаї своїм.

— Пішли,

Нам далі, Вранішня Зоря, —

Проговорив,

Пропащий чоловік.

Він крок зробив —

І попіл зник.

Лише каміння довкола розкидане,

Чорне, обвуглене, німе,

Потріскане.

І з нього

Мільйони душ сочаться гноєм,

І мухи —

Тисячі,

Мільйони мух,

Роями нескінченними

І стоном крил.

Своїми чорними ротами

Їдять його.

Обпившись гноєм,

Роздуті,

Розриваються в шматки,

На те каміння падають,

І черви поїдають все,

Що залишилось.

І кожен камінь — то душа,

І кожна муха — дух без плоті.

Частини ІІ — «Каміння душ, пустка і каяття».

Від жаху скривлений в скорботі,

Впав на коліна,

На руки сперся,

Тим гноєм, наче потом, втерся.

— Це я гнию зсередини! — кричав.

— Це ти гниєш зсередини, —

Денниця повторяв. —

Та тут не самогубців місце.

Далі йдемо, вставай.

Підвівся мовчки,

Підкорився,

Пішов.

Згадав життя,

Засумнівався.

Міг поборотись,

Але здався — зарано.

— Певно, що зарано, —

Сказав Люцифер.

Розправив свої чорні крила, обірвані,

І стогоном землі провалля

Поглинуло обох.

— Авва Отче, де ти, Бог?

— Залиште марні сподівання.

Немає з пекла вороття,

Коли загублене життя

Вернути хоче,

І віра оживає,

І молиться Йому,

І проклинає Сатану.

Все марно.

Впав ще нижче пекла.

Лиш темрява довкола і тиша.

Ні звуку.

Лише тримає хтось за руку,

Стискає,

Потім повільно відпускає.

І дотик зник,

А час пішов.

Роки.

Століття.

Вічність.

І по колу до безкінечності,

І знову по колу,

По замкнутому колу,

У темряві,

Де ані звуку,

Липкою пустотою

Залишений з самим собою.

Мільйони років пережив,

Прокляв себе і полюбив.

Потім під ребра собі заліз руками

І серце вирвав.

Та й за секунду після того,

Позбувшись марева страшного,

Перед Люцифером постав.

— Прости, —

Сказав. —

Не кидай в муки пустку.

Я гіршого не відчував.

Кричав

І голосу свого не чув.

— Я помилявся, —

Простогнав,

Розкаявся

І на коліна впав.

Сльозами вимив землю пекла,

Бліде і зморене обличчя підвів,

І очі відшукав Лихого,

І знову каятись завів.

— Чи ти здурів? —

Лихий заговорив. —

Ти ще молитися почни,

Здивовано - просить прощення в Сатани?

Іди до біса!

І біс з’явився,

Лихий зник.

У біса руки в крові,

В горі,

В людських стражданнях

І в неволі кайданів.

І серце, вирване

З-під ребер,

Ще б’ється в бісових руках.

Цей біс з’явився з глибин пекла,

Прийшов,

Щоб пояснить закон.

Немає в пеклі каяття.

Навік загублене життя.

Без права покаяння.

З-під ніг його з’явилась сарана,

Зібралась роєм,

Їла серце у бісових руках.

Горіло в грудях і стискало,

І душу з тіла виривало,

Давило у висках,

Пекло,

Аж мозок виїдало,

Обуглене його нутро,

Стонало….

І страх —

Первісний,

Дикий страх.

Без права покаяння —

Лиш один закон,

Ревів Губитель Авадон.

— Запам’ятай:

Без права покаяння —

Лиш один закон!

Заморений у крові й гної,

Губителя закон пізнав.

Обличчям до землі припав,

Гарячої.

Помер.

Ожив.

І знову в пустку полетів.

На сотню років

Чи на вічність —

Хто зна?

— Знаю я, —

Зревів у пеклі Сатана.

Частина ІІІ — монолог Сатани.

— Життя для вас — дарунок Бога,

І смерть — дарунок,

Що ніколи

Мені, проклятому, не знать.

А ви дарунок цей зім’яли,

На землю кинули

І розтоптали.

І лиш у пеклі,

Проклятії ви,

Покаятись схотіли.

Та ні.

Ви після смерті полетіли

У вічність,

В забуття.

Тут ваше місце.

Бачиш штуку,

Яку зіграв великий Бог?

До Суду Страшного —

Мучитись,

Горіти,

Гнити,

Помирати

Й знову жити,

Щоб знов горіти.

Ні,

Не набридло мучити

Прокляті душі - ваші.

Сльозами пекло

Все ж не загасить,

А вам прийдеться

Сльози лить віками

І обгорілими руками

Ці сльози утирать.

Кому ж, як не мені,

Про все це знать?

Ви думаєте —

Пекло лиш вогонь,

Кипляча кров,

І сморід розкладання?

Ні.

Найгірше — пам’ять.

Найстрашніше — усвідомлення.

Жах безкінечний — знати,

Що міг інакше,

Та не зхотів себе прощати

Що міг боротись —

Але здався.

Міг крикнути —

Та промовчав.

Міг жити —

Та життя позбувся сам.

І кожен день,

І кожну мить,

І вічність

Знову й знову

Себе судити.  

Немає ката,

Страшнішого за совість.

Немає полум’я,

Страшнішого за жаль.

І він застиг,

Мов у полоні,

На чорному своєму троні.

І через скривлені вуста

Скрипів зубами

В людській крові.

Немов прокляття,

Як молитва,

Мов істини закон.

І погляд був його порожній,

Старий, як час,

І темний, як безодня.

І тільки тиша

Понад пеклом

Стояла чорним полотном.

І десь далеко

Стогін душ

Котився голосом

Крізь морок.

А Сатана неначе онімів.

І ніби сам

На мить забув,

Хто він.

І ніби сам

На мить відчув

Усе,

Що втратили вони.

Та лиш на мить.

І знов здригнувшись,

На троні чорнім.

І скрип зубів,

І кров,

І морок,

І чорная вода,

То кров його,

То його воля,

І вибір звісно….

Довіку так —

До Страшного Суда.

                                        2026 рік