Вуса, кава, усвідобленість. Частина 2

Раптом до моїх чутливих вух донеслися дивні звуки. На той час людська мова здавалася мені чимось абсолютно чужим — сумішшю нерозбірливих, гучних і хаотичних звуків, позбавлених будь-якої котячої мелодійності. Земля під нами здригнулася від важкого гупання, а десь зовсім поруч пролунало загрозливе шарудіння.

Ми з братом миттєво завмерли. Я щосили притиснувся до його пухнастого боку, тремтячи кожною клітинкою свого крихітного тіла. Коли ж над нашою схованкою виросла величезна тінь того самого «шкіряного», первісний інстинкт самозбереження взяв гору.

— Бра-а-ате, тікай! Велетні напали! — відчайдушно нявкнув я, і ми дали по лапах.

Я щосили перебирав своїми дрібними, ще зовсім слабкими лапками, намагаючись заповзти якнайглибше у найтемніший куток під палетою. Брат, не втрачаючи ні секунди, запекло ліз слідом за мною. Зрештою, ми забилися у найвужчу щілину, затамувавши подих.

Ми сиділи так досить довго. Мені здавалося, що весь мій світ стиснувся до розмірів цієї темної порожнечі під деревом. 

— Клянуся своїми вусами... Що це було? Звідки вони взагалі взялися? — тихо, заїкаючись від переляку, заскиглив я у темряву.

Брат, хоч і сам тремтів, не упустив можливості повчально пирхнути: 

— Ну звісно! Якби ти так не ревів на всю вулицю, нас би ніхто й не помітив! Самі у всьому винні.

Мені було неймовірно соромно і водночас невимовно страшно. Світ навколо завмер, і в цій тиші я був абсолютно переконаний: ці двоногі велетні стоять там, нагорі, і чітко чують, як гучно й розпачливо калатає моє маленьке серденько. Нам, котам, важко збагнути, що людський слух далеко не такий досконалий, як наш.

Ми просиділи в цій вогкій темряві та холоді, здається, цілу вічність. Проте, коли осіння прохолода почала пробирати до кісток, а шлунок знову нагадав про себе тужливим бурчанням, цікавість перемогла страх. Ми вирішили обережно розвідати обставини — раптом ці незграбні створіння вже забралися геть?

— Здається, вони нарешті пішли... — прошепотів я, коли важкі кроки велетнів остаточно стихли.

Моє маленьке серце почало сповільнювати свій шалений біг, але внутрішня нервозність нікуди не зникла. Мама все ще не поверталася, а десь на межі мого слуху все ще лунали далекі, приглушені балачки «шкіряних». Обережно визирнувши зі схованки, я застиг на місці від подиву.

— Брате, дивись! Вони щось залишили. Якась дивна глибока посудина, а в ній... щось абсолютно біле. І, клянуся своїми вусами, воно пахне просто неймовірно!

Брат незадоволено примружив очі й буркнув у відповідь: — Відколи це ти почав довіряти незграбним велетням? А раптом це пастка?

— Але ж я страшенно голодний, а воно пахне так... так привабливо! — я буквально знемагав від суміші цікавості та голоду.

Щоби хоч трохи заспокоїти нерви та вгамувати внутрішню бурю, я вдався до перевіреного котячого методу — почав затято себе вилизувати. До того ж, ці нав’язливі блохи вже остаточно допекли мені своїм невіглаством. Брат, на відміну від мене, виявляв неабияку стоїчну витримку: він спокійно влігся поруч і заплющив очі, демонструючи повний спокій.

Мені ж відверто бракувало його терпіння. Щоби згаяти час, я почав бавитися з сухою травинкою, уявляючи, що це мій найлютіший ворог, а потім переключив увагу на чудернацьких дрібних комах. Вони, мов зачаровані, кружляли над залишеною людьми посудиною, час від часу падали у білу рідину і вкрай кумедно там борсалися. Я спостерігав за їхньою боротьбою з чистою філософською цікавістю, ще не знаючи, що ця рідина — молоко, і що воно створене зовсім не для купання мух.

Тіні ставали все довшими. Непомітно підкрався вечір, огортаючи нашу палету прохолодою, а мами все не було...

Остаточно вибившись із сил, я примостився неподалік від брата й поринув у сон. Проте мій відпочинок виявився вкрай коротким. Я не одразу збагнув, який саме звук вирвав мене з лап дрімоти. Спросоння прокліпавши очима, я раптом почув пронизливий, повний чистого жаху крик мого брата: — Бра-а-ате-е-е, біжи-и-и! Це велетні! Тіка-а-ай!

Страх настільки блискавично паралізував мій розум, що я навіть не встиг усвідомити, як моє тіло самотужки знайшло дорогу назад, під захист нашої палети. Я повз і повз уперед, уже просто плазом на пузі, заплющивши очі й відчайдушно перебираючи лапками у вогкій темряві. Безпека була вже зовсім поруч, аж раптом сталося невимовне. Величезна, безжальна рука «шкіряного» без жодних церемоній ухопила мене за хвіст — предмет моєї майбутньої гордості! — і безцеремонно потягла назад, на світло.

— Як ти смієш, нікчемний двоногий велетню, хапати мене за моє найцінніше?! — розрепетувався я на весь голос, сповнений щирого обурення.

Я запекло намагався вчепитися кігтями за шорстку деревину палети, але сила була не на моєму боці. Рука різко, хоч водночас якось дивно обережно, підхопила мене під мій голодний животик і витягла на поверхню. Опинившись у повітрі, я вирішив дорого продати своє життя.

— Ось тобі мої грізні кігті! На, на, отримуй! Я пошматую тебе на шматочки, бійся ме... не... — я войовничо засичав і почав несамовито махати лапами, аж поки не збагнув, що небезпека минула. Велетень просто опустив мене на землю, обережно всадивши впритул до мого тремтячого брата.

— Брате! — я щосили втиснувся у його теплий пухнастий бік, намагаючись злитися з ним в одне ціле. — Що... що взагалі відбувається?