Вуса, кава, усвідомленість. Частина 1

Вітаю тебе, шановний читачу. Мене звати Еспресо, і сьогодні я змилостивлюся та поділюся з тобою деякими спостереженнями про життя. Напевно, ти зараз усміхнешся і подумаєш: «Та яке там у кота життя? Сон на найтеплішій подушці, хрускіт корму та полювання на випадкову муху».

О, якби ж ви, люди, знали, як сильно помиляєтеся.

Я повільно повів своїми білосніжними вусами — предмет моєї особливої гордості — і замислено зажмурився, підібгавши лапки. Справжня мудрість не терпить поспіху.

За вашим людським календарем наша зустріч відбулася три роки тому. Але для мене, з урахуванням глибини пережитого досвіду, минуло вже добрих років двадцять вісім. Тож так, зараз я перебуваю у самому розквіті своїх сил та інтелектуальних можливостей. Проте я відволікся. Сьогодні я хочу розповісти вам дивовижну історію про те, як доля привела мене до моїх двох «шкіряних» (так ми, коти, іноді з ніжністю називаємо людей) і як я, попри весь свій природний скептицизм, зумів їх полюбити.

Того ранку світ навколо мене лише починав набувати своїх чітких контурів. Ледь розплющивши очі після глибокого котячого сну, я миттєво вловив зміни в атмосфері. У повітрі вже тонко бриніли перші, ще ледве помітні ноти осені, хоча приземкувата вереснева спека все ще міцно тримала місто у своїх обіймах. Значно пізніше, підслухавши розмову моєї майбутньої людської супутниці, я дізнався, що за їхнім офіційним літочисленням це було тринадцяте вересня дві тисячі двадцять третього року.

Я лежав, тісно притиснувшись до свого брата — єдиного джерела тепла та безпеки у цьому величезному світі. Легкий ранковий вітерець грайливо лоскотав мої ще зовсім крихітні вушка, і це могло б бути навіть приємно, якби не одне вкрай прикре непорозуміння. Блохи. Ці нікчемні, надокучливі комахи, які геть позбавлені будь-яких уявлень про етикет, безсоромно кусали мене за ніжну шкіру.

Почавши обурено вовтузитися, я не витримав і жалібно заскімлив: — Мамо! Мамо, я хочу їсти! Ну де ж ти?

Мій брат, який завжди намагався здаватися більш розважливим (хоча серце у нього калатало так само сильно, як і в мене), тихо озвався у відповідь: 

— Та не скигли ти... Вона пішла на полювання, скоро повернеться. Напевно.

Проте за секунду він і сам не втримав своєї філософської маски, тихо додавши:  

— Хоча... я теж страшенно голодний. Якщо мама не прийде найближчим часом, ці прокляті комахи з’їдять нас раніше, ніж ми дочекаємося сніданку.

— О, брате, дивись! Яке чудернацьке створіння! — зачудовано вигукнув я, проводжаючи поглядом яскравого метелика, який безтурботно кружляв у променях сонця. — Воно літає... Цікаво, а я так зможу?

У ту мить моє крихітне котяче его було настільки великим, що закони гравітації здавалися мені чимось абсолютно другорядним. Сповнений рішучості, я почав незграбно карабкатися вгору. Моєю метою була найвища дерев’яна конструкція, яка слугувала нам чимось на кшталт надійного даху. Набагато пізніше я дізнався, що люди називають цю споруду вельми прозаїчним словом — «палета».

Напруживши свої ще зовсім слабкі лапки, я відштовхнувся і... з тріском плюхнувся на землю, наче маленький мішок із піском.

Мій брат, який спостерігав за цим тріумфом моєї авіації, просто зайшовся нестримним котячим реготом. — Ха-ха! Ну ти й дивак! Ти зараз був схожий на звичайнісіньку жабу! — випалив він.

Я сидів на землі, спантеличено кліпаючи очима, і щиро не знав, що мені робити: ображатися на його кпини чи сміятися разом із ним. Вмощуючись поряд і знову затято чухаючи за вухом, я запитав: — А що це взагалі таке — жаба?

Брат одразу ж напустив на себе поважного вигляду, наче знав усі таємниці Всесвіту. — Ну, я чув крізь сон, як мама колись наспівувала нам пісню. Там йшлося про одне зелене жабеня. Воно безтурботно скакало з лілії на лілію і з усіма люб’язно квакотіло. Поки одного дня його не впіймав великий журавель і не уніс далеко-далеко за обрій. Те жабеня так ніколи й не повернулося додому.

Від цієї розповіді на моє дитяче серце лягла важка, холодна тінь. Світ навколо раптом здався не просто великим, а й доволі небезпечним місцем. — А... а наша мама повернеться? — тихо прошепотів я, і мій голос зрадницьки затремтів. — Бо я вже не знаю, хто переможе в цій битві: чи ці кляті комахи з’їдять мене ззовні, чи мій порожній живіт розірве мене зсередини... Ма-а-а-а-мо!

Я більше не міг стримувати емоцій і розплакався на весь голос — розпачливо, голосно, так, як вміють плакати лише маленькі, покинуті кошенята. Моє его повністю розчинилося в голоді та страху. Але, як часто кажуть мудреці, саме тоді, коли ми сягаємо найбільшого відчаю, Всесвіт відкриває перед нами нові двері. Саме цим голосним, відчайдушним плачем я — сам того не знаючи — привернув увагу істот, які були недалеко. Серед них був той хто стане моїм майбутнім «шкіряним».