я обожнюю серпні та вечори неділі

я обожнюю серпні та вечори неділі,
як кожен має вроджену цікавість до кінцівок:
до іскор під колесами мотоциклів
чи до обірваних телефонних кабелів,
що як надто ласкаві лисиці
чи як надто ворожі собаки.

в цьому, певно, є щось колективне:
як усі діти гортають до останньої сторінки,
ще не почавши читати книги,
і як усі стають такими близькими,
коли стається чергова катастрофа
чи кінчається чергове літо.

так виглядала б будь-яка божественна істота:
багатоголова та багаторука,
невпинно схильна до красномовства,
аби сховати свою переляканість —
тільки така могла б створити всесвіт,
звести той надто високий пам’ятник
та підійти до тієї лисиці.

її видно у серпневому сонці,
коли не видно слів на білбордах,
коли проміння виглядає як пальці,
й вона морщить свою сліпу, круглу голову,
каже:
«час наразі — якийсь божевільний,
життя наразі — як тварина зі сказом»

і правда.

знову серпень, знову вечір неділі.