Я залишилась у твоєму відступі

Їхня ніч не мала імен —

як і місця в тілі,

де народжується спрага

і стає молитвою.

Він торкався її,

як торкаються обітниць —

ніжно, зі шрамами на пальцях

і страхом все зруйнувати.

Вона розквітала в ньому —

не для когось, не навмисно,

а просто — як світло,

що пробивається крізь повіки.

Вона не була коханкою.

Вона була раною —

розпахнутою до кінця,

і він входив у неї

без захисту, без дозволу,

з усіма своїми травмами.

Він вивчав її,

як читають мертві мови —

тихо,

щоб не злякати зміст.

У її тиші звучала музика,

якої він ніколи не чув.

У її погляді —

сповідь,

яка не потребувала спокути.

У її губах —

відповіді,

які не витримував

жоден з його запитів.

Він губився в ній —

і саме там

знаходив себе.

І зникав не тому, що не любив —

а тому, що любив

нестерпно.

Її шкіра пам’ятала його пальці,

як пам’ятають дзеркала

обличчя,

що давно не з’являлись.

Він залишився в її вигинах.

Вона — в його відступах.

Вони були ближчі за тіло,

і далі, ніж будь-який час.

— Чому ти пішов?

— Тому що залишитися,

означало б, розірвати себе.

Ти — надто глибока.

Я — звик до поверхні.

Ти — стихія.

Я — берег,

що не витримав прибою.

Після тебе

не було тиші.

Була тільки відсутність —

глуха, мов стіна,

де світло лише підкреслювало –

тебе вже нема…

Він шукав її в інших тілах,

але жодне не тримало його серце

так, як тримало

її мовчання після оргазму.

Він слухав інші голоси —

але тільки її голос

міг зрушити щось у ньому,

так,

що ставало легше

бути людиною.

А вона знала:

це не кінець.

Бо є речі,

які не вкладаються

в слова «було» чи «зникло».

Вони — не випадковість.

Вони — подія.

Зустріч на рівні матерії.

І навіть, якщо

він не повернеться ніколи,

він завжди буде знати:

вона —

єдина,

у кому він

був

насправді.