я заздрю.
Вірш / Іншенемає в мені іскри,
немає поетичних думок,
лягаючої рими самої по собі.
є біль, є страждання, є заздрість…
заздрість не думкам, не таланту,
заздрість сміливості, гордості, гучності… подаванню себе.
я замкнута, замкнуті й мої думки,
немов двері в дитинстві підперті віником,
і голос дитячий, зляканий, сумний: «мами немає вдома».
найбільш щільно закриті вони.
в кожнім творі моїм є саме ці страшні, таланні «вони»,
немов весна ніколи не настане,
і буде повторюватись цей силует холодного мрамору,
холодної латині.
можливо, так і потрібно?
є зима й літо,
є Бальзак й Наполеон,
в світі є сонце, є й місяць.
місяць не світить, він відбиває промені.
можливо, мені судилося тільки відбивати чиюсь славу?
бути не повноцінною,...
холодною.
всі не люблять зиму,
всі шукають тепло,
ніхто не радий бути в моїй шкурі, бути мною.
сидіти в мглі, ... шукати свого Наполеона…
ніколи не вийде світити мені, я не гожусь на цю роль.
більш незграбної людини не бачили,
ні дзеркала,
ні тумби.
най іронічнішим є те, що наділили мене тим же,
чим і сонце,
в мене є все, що і у нього.
не вистачає тільки сміливості, сили волі…
хіба вони існують?
хтось їх бачив?
я атеїст,
не вірю в те, чого не відчуваю, не бачу й не знаю.
сміливість — це не мій бог,
не мій царь, король,
це місце займає думка,
глибина й розум.
нажаль, з цим володарем я не добʼюсь слави, популярності.
я лише добʼюсь занудства.
нікого не цікавлять всезнайки,
всім подавай харизму,
вони готові відрами жувати її.
а як же думка?
хіба всі вони:
поети, науковці, новатори,
для цього жили на землі?
ніколи харизма не зробила науку,
не вилікувала людину,
це лише хороший придаток до розуму.
я заздрю.
