Як це жити без війни?

Проміння ранкового сонця крізь щільні штори просочувалось золотистим світлом, вимальовуючи на стіні химерні візерунки. Надворі ластівки весело заливалися щебетом, сповіщаючи своєю мелодією усе навколо про новий день. Легенький весняний вітерець обережно погойдував кожну гілочку дерев, на яких уже видніються ніжні бруньки, наче боявся не зламати. Спокій. Це затишшя перед бурею, тому що ще досі триває клята війна.

Надійка, маленьке янголятко з карими очима, сидить біля вікна та, притулившись носиком до скла, із захватом спостерігає за природою, що от-от одягнеться у пишне вбрання. Дівчинка, якій нещодавно виповнилося чотири роки, щиро дивувалась цій неймовірній красі, але раптом її брови похмурніли:

— Мамо, а як це колись було жити без війни? - маленька із допитливістю глянула на неньку й зіскочила з підвіконня.

Мати на мить завмерла, дивлячись на доньку. Вона присіла навпочіпки, поправила Надійці розтріпане волосся й тихо усміхнулася.

— До війни? — перепитала вона. — До війни ми жили зовсім інакше.

— Як?

Мама взяла її маленьку долоньку у свою й підійшла до вікна.

— Ми могли куди завгодно ходити. Просто вийти з дому, сісти в автобус і поїхати до сусіднього міста. Ніхто не перевіряв документи на кожному кроці, ніхто не боявся говорити українською на вулиці. Люди поспішали на роботу, діти — до школи, а вечорами всі поверталися додому. Звичайні речі, які тоді здавалися такими неважливими.

— А можна було гуляти?

— Скільки хотіли, — засміялася мама. — Пам’ятаю, я ще зовсім маленькою бігала босоніж по траві. Ми з батьками ходили в парк, купували морозиво, годували голубів. А влітку їздили до річки. Україна була вільною, Надійко. І ми навіть не замислювалися, що свобода може колись стати чимось, за що доведеться боятися.

Дівчинка слухала, не кліпаючи.

— А війни зовсім не було?

— Не було.

— І ніхто не стріляв?

— Ніхто.

— І літаки не літали?

Мама на секунду замовкла.

— Літали, — відповіла вона. — Але не для того, щоб люди ховалися в підвалах.

Надійка насупилася, ніби намагалася уявити цей світ.

— А чому тоді вона почалася?

Мати відвела погляд до вікна.

За склом усе ще стояла весна. Та сама весна, яка колись приходила сюди без дозволу, без блокпостів і без страху. Їхнє місто дивом майже не постраждало. Російські війська зайшли сюди, встановили свої порядки, повісили чужі прапори, перекрили дороги, але ніби оминули їхній маленький район. Будинки залишилися цілими, школа вціліла, дерева не згоріли. Їм пощастило — якщо слово «пощастило» взагалі можна було вживати в окупації.

— Знаєш, — тихо сказала мама, — наше місто дуже змінилося. Навіть якщо на стінах немає великих дірок, війна все одно залишає сліди.

— Де?

Мама торкнулася пальцями власних грудей.

— Ось тут.

Надійка притиснула долоньку до маминих грудей.

— А тут болить?

— Інколи.

— Сильно?

— Коли згадую, яким воно було раніше.

Дівчинка замислилася, а потім раптом усміхнулася.

— То ми колись знову будемо вільними?

Мати подивилася на неї. У карих очах доньки відбивалося сонце, і на мить їй здалося, що саме таким і має бути майбутнє — світлим, тихим і без страху.

— Будемо, — сказала вона впевнено. — Обов’язково.

— А я зможу ходити куди захочу?

— Куди захочеш.

— І співати українські пісні?

— Найголосніше.

— І прапор буде український?

Мама усміхнулася крізь сльози.

— Він завжди був українським, Надійко. Навіть тоді, коли його намагалися зняти.

Дівчинка обійняла матір за шию.

За вікном продовжували співати ластівки. Десь далеко проїхала військова машина, і мама мимоволі міцніше притиснула доньку до себе. А весняний вітер так само обережно хитав молоді гілки. Наче йому теж хотілося вірити, що одного дня ця земля знову прокинеться без страху.