як хвилі спінюються у вуста

якщо я достатньо постараюся,
то я теж можу побачити, як хвилі
падають куполом довкола цієї істини,
як перлинами блищить невідомий силует*
і як блакить плавно розстилає шлях,
немов завіса під впливом твердої руки,
відповідаючи на якийсь вічний запит.

тільки я не знаю, що я маю побачити,
мені не відомі ніякі вічні загадки,
все моє життя — це чекати нетутешнього монстра,
що вийде з води, як закоханий,
та знекровить мою раціональність.

все це — корінням однакове:
настінне розп’яття,
тричі повторені афірмації біля дзеркала,
переступати поріг з правої ноги,
возити в сумці несправжні талісмани
з невимовленим «про всяк випадок» —
ми живемо в такі часи,
де немає простору для будь-яких шансів,
для будь-яких невизначеностей —
все те саме, що писати вірші,
не знаючи, як запитувати,
не знаючи, яких слів буде достатньо.

жодні з моїх слів не заслуговують
стати моїми останніми...
така собі казка про безсмертя,
таке собі хибне причастя.

і я можу писати тільки тому,
що я теж бачу, як хвилі спінюються у вуста,
як шумлять у метушні перед виступом,
і як щось готується вийти з води
порятунком моєї поезії
крахом мого сенсу життя,
тілом, що вмирає, не встигнувши народитися,

і я не знаю,
чого я можу просити від цієї непевності,
я ніколи не хотіла більшого за це очікування,

тож я завжди прошу одного:
аби це тривало так довго, як тільки можливо,
аби це ніколи не закінчилось,
аби я завжди це бачила.

* — цей образ був натхнений мультфільмом ``the last unicorn`` та однією з його фінальних сцен, де поневолені до того єдинороги вибігають з хвиль океану, і яка мені дуже сподобалася