Як тебе не любити, Києве мій?
Проза / СуспільствоЯк тебе не любити, Києве мій?
Я памʼятаю себе маленькою. Як чекала на кожні канікули, щоб сісти в автобус до столиці. Памʼятаю гамірні вулиці Подолу, де, наче мурахи, збиралися люди та слухали вуличних музикантів. Десь на Хрещатику під численним світлом ліхтарів танцювали, фотографувалися, зустрічалися з друзями такі живі й яскраві кияни. Мені так подобалося розглядати твої вулиці, їздити в метро і збирати зелені жетончики, щоб привезти їх додому.
Я памʼятаю себе випускницею старших класів. Через війну мій випускний руйнувався, і я поїхала плакати саме сюди. Тут мені було спокійно та затишно. З усмішкою пригадую, як чекала на переїзд, чекала того дня, коли бачитиму тебе щодня зі свого вікна.
Я памʼятаю себе першокурсницею. Я таки переїхала. Війна змусила твої нічні вулиці замовкнути, а відключення погасили яскраві вогні. Та я все одно любила тебе. Я вивчала твої нетрі, ходила до твоїх театрів, знайомилася з твоїми людьми, фотографувала кожен памʼятник, щоб закарбувати тебе у своїй памʼяті. Вперше скуштувала київську перепічку і тепер не можу забути той смак чогось простого, але такого особливого.
Зараз я знову випускниця, закінчую бакалаврат. Знову милуюся твоїм цвітом в останній день весни, згадуючи своє бурхливе життя та всі ті особливі моменти, які ти мені подарував. Я все ще тебе люблю. І в грози, і в літню спеку. Правий і лівий береги, твій Дніпро і твої кручі, твій галас і твою тишу. А як інакше? Як тебе не любити, Києве мій?
З твоїм днем! 🍰