Янгол

Одного разу янгол утік із небес —Не через бунт, не від Божого слова.Йому стало тісно серед чудес,Хотів він побачити землю живою.
Хотів подивитись, як люди кохають,Як матері дітям співають пісень,Як ті, хто загубився, все ж повертаютьДо серця надію з останніх світлин.
Він думав: «Напевно, вони особливі.Їм дали цей світ — їм дали небеса.Вони помиляються, але все ж такиВ душі кожна людина несе доброту».
І янгол спустився.
Зламав свої крилаОб гострі дахи незнайомих міст.Він йшов поміж людом, дивився на диво —І вірив, що тут не буває пустот.
Він бачив закоханих.
Бачив обійми.
Бачив, як хтось руку тримав до кінця.І думав: «Ось воно — справжнє між ними.Ось так, мабуть, виглядають серця».
Та трохи згодом він бачив і інше:Як клятви вмирають від першої сварки,Як «я тебе люблю» стає найстрашнішим,Коли за любов`ю ховаються сварки.
Він бачив, як сильні принижують слабких,Як діти дорослих бояться вночі.Як люди в молитвах просять про правду,А потім самі продають її вмить.
Він бачив, як мати ковтає образу,Щоб син не побачив, як плаче вона.Як люди роками живуть за наказомТих, хто їх любити ніколи не знав.
Він бачив багатих, які купувалиЧужі долі, совість, любов і слова.І бачив бідних, що останнє віддали,Бо вірили: «Людина людині — сім`я».
Він бачив священника, що говорив про спасіння,А потім плював на чужу доброту.І бачив злочинця, який на колінахБлагав у могили дитини прощення.
І вперше за вічність небесному синуСтало незатишно у власній душі.
Бо як пояснити:чому людинаТак прагне любові — й сама її нищить?
Чому вони знають, що боляче втрачати,Та все ж залишають, коли їх чекають?Чому вміють серце чуже обіймати,А потім безжально його розбивають?
Він довго шукав у людині безсмертя,Та бачив лише страх перед власним кінцем.І зрозумів найстрашнішу із речей:Не всі, хто живуть, залишаються людьми.
Тоді він пішов до найвищої брами,Де небо чекало на свого сина.
Та янгол не зміг піднятися над хмари.
Бо крила йогозалишились внизу.
Він став на коліна посеред дорогиІ вперше не знав, про що Богу молить.
«Навіщо Ти дав їм такі дивні дороги,Якщо вони ними не вміють ходити?
Навіщо їм серце, що вміє кохати,Якщо вони вчаться його берегтиЛише після того, як втратять назавждиТого, хто просив їх:“Не йди… Залишись…”?
Навіщо свобода, якщо нею торгують?Навіщо любов, якщо нею карають?Навіщо їм душі, якщо вони можутьЗробити пекло там, де рай будували?»
Ніхто не відповів.
Лише вітер поволіГортав пожовкле листя біля ніг.
І янгол заплакав.
Не через людей.
А через те,що колись у них вірив.
Відтоді він більше не дивиться з небаНа тих, хто сміється, кохає, живе.
Бо знає:
Найстрашніше пекло —не там, де немає Бога.
А там,де людина перестає бачитилюдину в людині.
І все ж іноді, коли місто засинає,Він тихо спускається з темних небес.
Не рятувати.
Не судити.
Не каятись.
А просто дивитись —чи залишилось в людяххоч трохи того дива,заради якоговін колись залишив небеса.