Її улюблений чай

Все втрачало для Нього барви літа. Заваривши Її улюблений чай, підійшов до вікна, де в згадках Його сиділа з задумливою посмішкою та видивлялася поспішаючих перехожих. Вона полюбляла шепотом розповідати видумані Нею історії про цих людей, не відводячи від кожного погляду. “Ось, дивись-дивись” - показувала очима на хлопця. Хлопця, котрий стояв на зупинці і час від часу звіряв годинник з рухом тролейбуса, й озирався на кав’ярню слідуючи запаху кави. “Він Її вже зустрів, але чекає знов тієї миті. Незабаром настане це…” - перевівши погляд на долоні, які грілися від чаю, а потім маленькими кроками на Нього та з ледь чутною посмішкою повторила - “Незабаром…”.

Він стояв біля вікна, тримаючи чай, котрого аромати розсіювалися по кімнаті, немов звуки ніжної мелодії голосу Її. Сум за Нею не відходив ні на хвилину, нагадуючи про гармидер у кімнаті, котрий навіював теплі вечори, нагадуючи як сонце через скляні фіртки проникало до Її душі й Вона, щоб відсторонитися від усіх, занурювалася у глибину ковдри. Як наодинці в схованки грали у бібліотеках книжок Її…

На Вулиці під струмені проміння сонця безупинно йшов дощ. Люди, намагаючись втекти від небесної стихії, розкривали свої парасолі, деінде ці парасолі були схожі на чорні дахи або на прозорі стелі власних домівок. Немов знаючи послідовність черги, під’їджав то один, то інший трамвай, розрізаючи по дорозі на частини калюжі, намагаючись колесами щось відокремити з них.

Той хлопчина, про котрого розповідала Вона, сидів у кав’ярні за столиком з дівчиною, котра дарувала Йому Свій погляд. Це була безмежна радість дощового дня, що ховалася у рідних недоговорених мріях.

Озирнувшись на стіл, де лежав палаючий від майбутніх пригод лист, Він попросив передати: “Ти на відстані неба від мене, бо тільки Ти можеш так тихо ходити по цим дощам. Буду видивлятися у хмарах надій завжди, допоки згадки не стануть силуетом Твоїм”. І рушив до столу, поставивши горнятко чаю в обмін на лист. Зупинився, перевівши погляд на підвіконня, де ще “сиділа” Вона і сказав: “Настане і Наш час…”. Та, вийшовши на вулицю прихопивши біля дверей парасолю став перехожим зі своєю історією.

Залишений лист.

Привіт, Мила. Хоча я вже не впевнений, чи впізнаєш ти мене після цього тривалого часу. Бо цей час настільки змінив мене, особливо у середині, що навіть коли намагаюсь дивитись на себе збоку, думаю що це зовсім інша людина, котра загублена від помилок дій. Я завжди вважав себе сильним і стійким у випробуваннях, але ця несподівана хвороба у нашому житті припинила мої мандрівки стежкою життя....

Вже пройшов рік, коли я бачив твою усмішку через біль. Так, я відчував, наскільки важко було тобі, але ти знаходила силу й казала: ``Все це мине, і ми залишимось у світі, де немає розбурханих хвиль об скелі, а лише вітер, що знає сонце весняного дня``.

Давно я втомився від себе. Ранковий чай замінився вечірнім капканом алкоголю. Скільки разів марив баченням твого силуету на стіні, що об`єднавшись з тінями дерев через вуличні ліхтарі, хоча можливо, це від автомобіля, але вже немає різниці. Тебе нема.

Люба, я вже не в силах тримати себе...

Цей довбаний світ вже давно вважав вбитих нас обох. Ні, ми не винні, що лишись разом. Хоч скільки битв пророчили серед майбутніх розмов. Але встояли закривши від зовнішнього світу у створеній власній кімнаті, де навчились співати один для одного під час бою на ринзі, коли для інших музика вже мертва. Кричали підбадьорюючі ``Ми ще живі! Це лише сила стає вогнем!`` та де стійкість ставала хворобою, котра охоплювали Нас тоді. Шукали пояснення всього цього поміж попілу думок, тиши тих давно розписаний сторінок. Але зараз... Мої м`язи душі не витримують напруги та голос кричить знову й знову: ``я ще живий, як бачиш світ!`` - стиха визнаю собі - ``але Ти мене, на жаль, світ всередині переміг.``

Завтра знову буде новий ранок, і я побачу людей у вікнах будівель, автобусів та машин, коли пройду той самий шлях, який за ці роки не змінився. Але кожна людина, занурена у свої спогади, думки, або погляди та залежності від інших, не зможе мати того, що об`єднувало нас і ставало лише нашим.

Вибач, але я давно програв цю битву у собі. Скільки листів вже написано і спалено у тому ж вогні... Чому ти не відпускаєш мене? Дай остаточну поразку, щоб моє серце могло спокійно зупинитися уві сні.