Їжачок, або Подорож Туди і Звідти

Це оповідь правдива, яку вже нечасто почуєш ані у залах із високими стелями, де лунають голоси Великих Володарів, ані біля теплого вогнища, де збираються оповідачі. Бо хто ж, скажіть, вважає тих Їжаків героями? Вони ж — маленькі, тихі, вельми поважні створіння, що понад усе цінують добру чашку гарячого шипшинового відвару, затишну нору з надійною дерев’яною шафою та дбайливо дібраними жовтими кріслами.

Пан Їжачок, гордий син Колючкохвоста, мешкав у Тихому Куточку Низьколісся, в нірці, оповитій теплом, де завжди витав солодкий аромат свіжої випічки та міцного листового чаю. Він не був ані воїном грізним, ані чарівником могутнім, і навіть хоробрим його можна було назвати лише з великою, певною натяжкою. Та все змінилося, коли тієї самотньої осінньої ночі, коли дерева скидали останнє листя, в його ґрунтовно збудовані двері пролунало тричі рішуче тук-тук-тук!

— Хто це наважився заважати? — обережно запитав Їжачок, визирнувши крізь тонку шпарину.

На порозі стояв величний Борсук — Мандрівник із довгою сивою бородою, що спадала, мов тихий водоспад, на зношений плащ із моху та листя. Його взуття було старанно виплетене з кори, а очі світилися глибоким, давнім знанням Лісу.

— Велика Небезпека нависла над усією Землею Підлісся, о малий Пане, — урочисто прогудів Борсук. — Нам потрібен герой, щоби здолати Могутнього Ворона, який прагне захопити наші Прадавні Ліси й обернути їх на своє Темне Царство.

— Я не можу бути героєм, — збентежено мовив Їжачок, відчуваючи холод. — Мій чай охолоне… та й узагалі, я надто боязкий для таких геройських справ. — І він уже спробував зачинити двері.

— Але лише в тебе є Легендарна Сокира, — промовив Борсук, зумисно заглибивши свій голос. — А отже, лише ти зможеш здолати Ворона.

Їжачок, затамувавши подих, глянув на свою стару, почесну сокиру, що тихо спочивала в кутку, вкрита пилом часу. Колись вона служила йому лише для збирання хмизу, але мало хто знав, наскільки велична її історія: ця Сокира належала почесному Давньому Родові, викута була у Славній Кузні Кам’яного Бобра, Майстра-коваля з Далеколісся.

Пісня про Сокиру (Короткий наспів Їжачка, коли він бере зброю)

Сокира у куті спочиває, Давнім Їжакам вона вірно служила. Сто літ, а чи двісті — хто знає тепер, Та в ній пробуджується іскра давніх печер! Хоч лезо в багнюці, в залишках їжі, Її вже давно ніхто в лапах не мав. То бери її міцно, немов би свій чай, Сміливість відчуй, а страх подолай!

Так почалася його дивовижна пригода. Зітхнувши з тяжким передчуттям і трохи побурмотівши про всі ці незручності, Їжачок вирушив на пошуки ворога. Він пройшов крізь Сумні Грибні Болота й подолав Грізні Співучі Скелі. А наприкінці довгого, виснажливого дня побачив Ворона — величезну чорну постать із холодним, як північне зоряне небо, поглядом і крилами, що кидали жахливу, нездоланну тінь на осінню землю.

Їжачок стояв непорушно, хоча його маленькі лапки тремтіли, мов листя в жовтневому вітрі. Міцно стиснувши руків’я Сокири Давнього Роду, він вигукнув тонким, але напрочуд рішучим голосом, набираючи сили з глибин своєї нірки:

— Лети геть, Тиране Вороне! Зникни!

І сталося несподіване. Ворон, немовби пробуджений від сну, глянув на нього, ліниво махнув крилом, байдуже чмихнув і пробурмотів:

— Ох, невже. Серйозно?..

Після чого зітхнув, немов від глибокої нудьги, й полетів геть, шукаючи собі гіднішої справи. Так Тихе Підлісся було врятоване.

Їжачок повернувся додому. І хоч зовнішній світ лишився тим самим, що й був раніше, він сам змінився. Його дух став ширшим, а серце — міцнішим. Іноді він діставав свою Сокиру та подовгу вдивлявся в її блискуче лезо, згадуючи далеку подорож…

Але найчастіше просто сидів у своєму улюбленому кріслі, сьорбав чай і думав:

— Ну що ж, якщо я вже став героєм… то, мабуть, заслужив ще одне печиво!