Йшли невдахи хибним шляхом

Пара добігала кінця. Адам Мороз стояв посеред аудиторії по прокляттям і ледь не плакав від відчаю. Золотавий чубчик прилип до спітнілого лоба. Вкотре замість прокляття у нього вийшло… благословення. Його група теж ледь не плакала, але від сміху.

Посеред аудиторії стояв ненависний в академії кінь на прізвисько Каїн. Прізвисько він отримав за те, що копитом вбив свого брата. Каїн, як ви вже здогадалися, мав важку вдачу. Норов був такий, що навіть сам ректор темної академії пан Морок його приборкував за допомогою магії – то в стазіс введе, то блискавичним розрядом шарахне, то побудує стіну проклять, яку той клятий кінь прогризав наче сталевими зубами. Так от, Каїн з чорного став білосніжним, ще й з крилами.

Професор пан Могила аж звискнув від відчаю – нащадок шляхетного темного роду Морозів – і такий невдаха.

– Адаме, ти останнім часом нічого дивного не помічав? – обережно спитав пан Могила, щоб не травмувати психіку адепта другого курсу факультету прикладної некромантії.

– Тобто? – не зрозумів питання Адам.

– Ну-у-у, – почав професор, – наприклад, ти не вештався часом біля святих джерел, місць чи храмів? Або може тебе якийсь священник молитвами відчитав, а ти про це боїшся сказати? Чи якийсь світлий обряд?

– Ні, – сумно зітхнув Адам.

– Хоча, аура в тебе темна, – пан Могила ніяк не міг второпати що з адептом. На першому році навчання він спокійно пройшов обряд посвяти на старовинному цвинтарі в оточенні древніх духів, приніс в жертву курча і навіть не здригнувся. А цього року хлопця наче підмінили: замість проклять – благословення. Потрібно було лише проклясти Каїна, який намагався вкусити Адама за ліву сідницю. Але хлопак розвернувся, зробив невловимий пас правицею і прошепотів: «Mundare te!» змість «Maledico!»

– Адаме, що тебе побудило переплутати слова?

– Тупість!.. – замість нього викрикнув найкращий адепт курсу Левко Тягнирядно. – Ви що не бачите, що він тупий? Ні на що не здатний!

– Левко, якщо мене зацікавить твоя думка, я спитаю. А зараз заткни пельку і сиди мовчки поки не закінчиться пара.

В груди Левка вдарився імпульс і він замовк. Він намагався кричати, але замість крику з горла виповзло зміїне шипіння. Дівчата – їх у групі було двоє – розреготалися і почали передражнювати.

– Цить!.. – гаркнув пан Могила. Група вмить замовкла.

З Адамом дійсно щось не так. З початку навчального року його наче підмінили. Літній практикум бездарно провалив. Він так злякався упиря, що переляк прийшлося викочувати яйцями, та не аби-якими, а грифоновими. А вони коштували стільки, що сім’я влізла в кредит. Замість допиту мерця – глибоке запаморочення на межі коми. Замість упокою скаженої білки Лариски, яка при житті була наче сестрою по крові Каїну, Адам утнув біганину по цвинтарю, розлякав гулів і сховався у склепі. Хоча і з нього кулею вилетів і дременув додому, бо там бродив дух старого шляхетного пана Рябоштана. Переляканий Адам волав так, що домовики зачиняли віконниці, вважаючи, що підійнялося кладовище і тепер усьому місту гаплик.

Батьки – знані фахівці з некромантики ридали ридма. Таке горе в родині – сина зурочили. Та його бабка по батьковій лінії сказала, що Адамчик нікому не всрався, щоб на нього чвари насилати. Тут щось інше. Що – вони не знали. Бабці Гапці можна було вірити як самому темному князеві, бо кажуть, що коли вона років зі сто тому була молода і красива, то самому Асмодею дала копняка, ще й зрадила зі смертним. Кульгавий біс не зміг з цим змиритись, бо по-перше, Гапуся припала до його хитродупої паскудної темної душі, а по-друге, ця зрада відбулася ледь не на його очах. Тому він від усього свого демонічного серця прокляв її рід.

А двічі прокляті смертні вищими темними силами – то особливі темні маги, які складали еліту суспільства. Але їхня родина – збіднілу. Бо дід Панас програв у карти майже все, ледь не залишивши сім’ю з голою сракою. Бабка вчасно кинулася – як-не-як на кону стояв їхній маєток. Дід Панас отримав на горіхи. До того ж його син Люцик стягнув з нього клятву, що якщо він хоча б доторкнеться до карт – попелом по світу розвіється.

Зараз вся надія була на наймолодшого в роду Морозів – Пафнутія, якому тиждень тому виповнилося десять. Його пристрастю були карти. Але на відміну від діда Панаса – Пафнутію фартило – йому дозволили готуватися до міжнародного турніру з покеру.

Цілителі тільки розводили руками – хтозна що з хлопаком. Не допомагало ніщо: ані замовляння, ані чвари темного мага, ані замотування в бинти з Єгипту «Мумій-Йо», ані ворожба та захист від архімага темного лорда. Все йшло за дивним сценарієм: Адам намагався вимовити прокляття. А на виході вони якимсоь чином перетворювалися на благословення.

От і сьогодні родина знову дізна?ється, що він схибив, замість приборкання Каїна – його повне перетворення. Над головою нещасного хіба що німба не було. Кінь перебував в тихому гаплику й замість капостей спокійнісінько пасся на клумбі перед академією, пожираючи діонеї. Бо садівники не заморочувалися – саджали те, про що не потрібно дбати – ось тут діонеї, а тамочки – чортополох. От Каїн і припав до хижих рослин і з насолодою їх жер. Ті намагалися вкусити коня за ноги, але його копита чавили м’ясисті стовбури, а міцні щелепи перемелювали їх в кашу. Їв та поглядав на величезну клумбу чортополоху і подумки шкодував, що він не верблюд – стільки щастя пропадає!

Адам у розпачі швендяв вулицями міста. Додому хоч не повертайся – всі, навіть його домашній улюбленець – хробак Мао будуть глузувати з нього. Від старшого брата ще й копняка отримає, молодший позловтішається, запросивши зіграти в карти, обіграє та повісить шістки на погони. Сестра принесе з кладовища якоїсь гидоти й теж почне знущатися. Ще й духа якогось підселять. Мало ж привида Карла, який вештався маєтком, товаришував з домовиком та жирним чорним котом на прізвисько Валіко. Ця несвята трійця влаштовувала нічні концерти, псувала все, до чого дотягувалися їхні паскудні лапи та руки. А ще Валіко постійно мітив територію. Від чого сморід у маєтку стояв нестерпний. Але матуся жаліла Валіко, тому не поспішала залишати кота без бубончиків.

Але його безталанну долю вирішила бабка Гапка. Вона наче з-під землі виросла перед ним, коли нещасний Адам стояв перед корчмою. Вона схопила його за руку, потягла до корчми й всілася разом з Адамом за найдальший стіл. Замовила дві порції яловичої печінки з кров’ю та смаженою цибулею, глечик червоного солодкого вина для себе та журавлиного морсу для внука. Дочекалася поки принесуть замовлення, добряче наїлася і налила повний келих вина. Адам же ж колупав печінку і мовчав. Апетиту не було.

– Їж!.. – наказала бабуся Адаму. – Бо туди, куди ти підеш, їжі не буде.

– І куди це я піду? Під три чорти? – спробував покепкувати з себе Адам.

– Я твого змія принесла, – бабка вдала, що не почула його сарказму й поставила на стіл коробочку, з якої на стіл виповз Мао. Він витягнувся наче струна на лютні й поповз у бік полумиска з печінкою.

– Я сьогодні таке скоїв… – почав було Адам.

– Ми вже в курсі. Ректор особисто приїхав до нас. Він і досі радиться з батьками. Вирішують твою долю.

– Претемний князю…

Бабка Гапка дала потиличника – Адам впав обличчям в печінку.

– Не згадуй даремно повелителя пітьми! Ти диви, взяв моду при перших складнощах просити князя про допомогу! Їж, кажу тобі! Ну?!

Сперечатися з бабкою Гапкою було тим самим, що дражнити дракона. Адам обтерся рукавом сорочки й почав їсти. Бабка дочекалася поки він доїсть, плюнула на все й налила йому повний келих вина.

– За мою пам’ять! – урочисто промовила бабця і хильнула так, наче це була звичайнісінька вода.

Адам відпив ковток. Вино виявилося солодким і приємним на смак. Тому він дрібними ковтками допив келих до дна. Приємне тепло розлилося тілом. Щоки почервоніли, вчинок, який не піддавався ніякому поясненню теж десь подівся. Життя поступово набувало барв. Адам підставив келих, щоб йому налили ще, але бабці ідея не припала до душі.

– Прибери! Ти диви, куди кінь з копитом, туди й свиня з ратицею!

На слові «кінь» Адам згадав клятого Каїна і гарний настрій розвіявся, наче його й ніколи не було. Він похнюплено налив собі морсу.

– Слухай, що тобі скажу… – бабка Гапка знову хильнула вина. – Я згадала яким прокляттям мене нагородила та кульгава наволоч. Отже… – Вона налила ще один келих и гаркнула у бік шинквасу: – Корчмарю, повторіть ще вина!

Адам чекав. Він знав, що перебивати бабцю в такі моменти не можна – їй потрібно налаштуватися. Пекельні очі бабки Гапки горіли мов роздмухане вугілля, зморшкуваті щоки налилися рум’янцем, а гачкуватий горбатий ніс чомусь випрямився.

Адам потарабанив пальцями по столу, його погляд наштовхнувся на коробочку, в якій бабка Гапка принесла хробака. Він відсунув полумисок, підійняв келех, зазирнув під стіл – Мао наче корова язиком злизала.

– Мао!.. – гучно покликав він улюбленця і очманіло подивився на бабцю, якій корчмар вже приніс новий глечик вина.

– Такий дорослий, а нявкаєш!.. – присоромив корчмар, похитав головою, поцокав язиком і забрав брудний посуд.

Адам затулив долонями рота.

– Та скільки ти там випив, що вже нудить? – по-своєму зрозуміла бабка Гапка жест Адама.

– Я хробака з’їв, – зблід Адам і його дійсно почало нудити.

– То йди надвір, проблюйся! – невдоволена бабця наливала черговий келих.

Адам вискочив як ошпарений, оббіг корчму, став під дикою грушею, де й вивернув шлунок. Потім впав накарачки й почав роздивлятися блювоту. В неперевареній печінці з цибулею рідкісного зеленого хробака з Півдня не виявилося. Адаму стало значно легше. Збіг, тварюка! Він обтерся рукавом сорочки, від якого тхнуло цибулею. Адам згадав потиличник і вголос покликав темного князя на допомогу – бабці поряд немає – що йому буде?

– От як розповім бабуні про те як ти князя пітьми згадував, вона тобі реп’яхів у спіднє насипе! – почувся глухий чоловічий голос.

Адам закрутив головою – поряд нікого не було. Біля конов’язі стояла старенька шкапа. Ну не могла ж вона до нього говорити! Та до того ж вона дівчинка, хоч і застара! Хлоп придивився до неї.

– Це ти до мене звернулася? – запитав він, не зводячи з кобили уважних очей.

– Це я, дурнику, твій Мао. Трясця твоїй сраці! – лайнувся невидимий улюбленець.

– А ти… де? – Адам знову нахилився до блювотиння.

– В тобі.

– То виповзай! – скомандував Адам, роззявив рота і висолопив язика, чим став схожий на собаку, який помирав від спраги.

– Пельку стули! І язика засунь собі… – реготнув хробак і додав куди його потрібно засунути. – Я поки що в тобі поживу. А будеш погано себе вести, то вкушу! – і, дійсно, в животі щось боляче шпигонуло.

– Ти хробак! Хробак!.. – заволав Адам.

– От бідося, – зітхнув Мао. – Я не хробак. Твоя бабця має рацію – я змій.

– То виповзай!.. Негайно! Ну?!

– Ой, не лякай мене, бо не боюся. Йди краще до корчми, питоньки хочеться. Ти ж мене без усього залишив. Бо покусаю, ну?! – і змій-хробак знову всадив зуби в шлунок Адама.

– Йой!.. – Адам схопився за живіт.

– Йди та добряче попоїж! – скомандував Мао.

* * *

Тим часом у маєтку Морозів другу годину йшла нарада. Пан Морок барабанив пальцями по столу, нервував. Від цього келих з настоянкою на чортопоганках тремтів і підскакував. Ректор сьорбнув трохи настоянки. Та наче демон пекуче врізалася у шлунок. Ректор крекнув, почухав потилицю і гучно гикнув.

Привід нервувати був не абиякий – малий Мороз грав з паном ректором у карти. На академію. А так як пан Морок теж планував взяти участь у турнірі з покеру, то для нього це було не тільки розминкою і тренуванням, а й справою честі. Пафнутій висолопив кінчик язика і постійно посміхався, зиркаючи спідлоба на пана ректора. Той довбаний покерфейс у нього не виходив, але зловтішна посмішка навпаки, не злазила з обличчя. За правим плечем Пафнутія стояли батьки з дідом Панасом, а за лівим – Карл, Валіко та домовик на ім’я Жора. Не Георгій, а саме Жора, бо дуже любив добряче пожерти, більш ніж Валіко.

Дід теж нервував, йому кортіло самому очолити академію. Але прекрасно знав, що у раз виграшу малого, ректором стане його син. Бо невістка радше зварить зі старого холодець, аніж він очолить академію.

Ректор хоч і чув про неймовірне везіння малого Мороза, але сподівався на свій багаторічний досвід. Та й окрім досвіду він тричі був чемпіоном світу з покеру. Хіба він міг програти якомусь хлопчиську?

Але чи то Валіко вкотре помітив його штани, чи то Жора гучно плямкав, пожираючи котлети з варанячого м’яса прямісінько з каструлі, чи то Карл вкотре підозріло зітхнув, але якимось дивним чином пану Мороку передалася тривога.

Нарешті Пафнутій облизав губи, вишкірився і гучно мовив:

– Загризи мене упир! Флеш-роял! – на стіл лягли туз, король, дама, валет і десятка червової масті. – Проциндрили ви академію, пане ректоре! – щасливо потирав ручки Пафнутій.

– Ай, молодець! – дід на радощах дав онуку потиличника. Батьки непристойно поцілувалися у всіх на очах. Жора доїв останню котлету, за що отримав мітку від Валіко за те що не поділився, а Карл кружляв під стелею. Старші діти привітати не могли, бо вешталися по старому кладовищу, збираючи цілющу плісняву для бабиної настоянки.

– Е-е-е-е-е-е… – поразка була такою болючою, що пан ректор не находив слів, щоб хоча б виправдатись.

– Ви, пане ректоре, не екайте, а готуйте папери, підпишемо у нашого нотаріуса, – щасливо всміхався батько.

– Може зіграємо на вашого Адама? – запропонував ректор.

– І що ви з ним робити будете? Без академії? – промурчала пані Мороз, кокетливо граючи кісточкою на золотім ланцюжку. Валіко від цього скаженів і скакав як колишній Каїн. Жора гойдався на люстрі, а Карл гудів наче пароплав і продовжував кружляти під стелею.

– То що ви будете робити з Адамом? Нащо він вам?

– Для досліджень? – поцікавився Пафнутій, тасуючи карти.

– Для того, щоб його не вигнали з академії! – рявкнув ректор. – Чи ви подуріли?! Ви справді думаєте, що я б наважився грати у карти на академію? І з ким? З неповнолітнім?

– Не вмієте ви достойно програвати, пане ректоре, – зауважив дід Панас. – От якби тутечки була моя Гапуся…

– Облиште! Мені тільки вашої скаженої баби не вистачало! – ректор навіть тричі сплюнув через ліве плече.

Батьки перезирнулися.

– Краще скажіть, що не так з Адамом? Хто його так благословив? І як ми можемо йому допомогти?

– Рятування світлих у їхніх руках, – виказала слушну думку мати й підхопила Валіко на руки. – Ах ти ж мій пончик! Ти ж мій зайчик! – вона цьомкнула кота у ніс, від чого той чихнув.

– Ви програли академію. Вона тепер наша! – Пафнутій тупнув так, що келих з настоянкою підскочив і нарешті впав на підлогу.

Валіко загарчав, вирвався з рук хазяйки й вилакав до останньої краплі калюжу.

– Академія – це не цяцька! Я… я… я тренувався перед турніром! – нарешті вичавив з себе ректор.

– Але ж ви на неї грали!.. – почав комизитися Пафнутій.

– Ваш кіт спаплюжив мої штани! А вони від темного дома Вурдалуччі. Ви не розрахуєтесь за них! – пан Морок перейшов до погроз.

– То зіграймо на них! – радісно запропонував Пафнутій.

– Пафику, ну що ти таке мелеш, – реготнув тато. – Не піде ж пан ректор додому з голою с-с-с… сідницями гулів лякати?

– Отже, домовимося так – якщо протягом повні Адаму не стане краще, то я дам йому академічну відпустку. А ви з ним запишетеся до самого, – він показав вказівним пальцем вгору, – й нехай він вирішує що й до чого.

– Але ж там черга на століття вперед! – запротестувала пані Мороз.

– Якщо хочете врятувати дитину, знайдете спосіб потрапити до нього, – схрестив на грудях руки пан Морок.

– Ходім, малий, бо діла не буде, – дід торкнувся плеча Пафнутія.

Той зітхнув, згріб карти й дав копняка захмелілому Валіко. Кіт встромив Пафнутію в ногу кігті, малий заволав наче з нього печінку наживо витягли й підтюпцем побіг до себе у кімнату. А кіт розтягнувся на підлозі й захропів.

* * *

Блідий замучений Адам всівся на лавку. Бабка Гапка вже захмеліла від вина.

– Де ти лазиш?! Невже ти стільки з’їв?

– Мао в мені! – роздратуванню Адама не було меж він випив морсу і гучно ригнув, за що отримав ляпаса.

– От же ж, паразит! – лайнулася бабка.

– Паразит тепер живе в мені, – з приреченістю пробелькотів Адам.

– Підеш до цілителя, візьмеш у нього проносного. І твій Мао вилетить, як…

– Досить з мене знущатися!.. – гепнув кулаком по столу Адам. Келихи з глечиками підстрибнули та дзвякнули. – В академії я став посміховиськом, завдячуючи… – він прискіпливо подивився на бабку Гапку, яка знітилася і сп’яніло усміхнулася, – тобі? Тобі?! Кажи, проклята, чим я темного прогнівив?!

– Адамчику, ріднесенький, внучечку. Мій темнесенький графчику, не гнівайся… Це я трішечки переборщила…

– Трішечки?! – зашипів Адам і випив морсу прямісінько з глечика. – У мене літери в словах плутаються!.. Я замість проклять – благословляю! Що мені тепер, у храмі служити замість того, щоб… щоб… – і Адам розридався, пригадавши початок року, потім як він не зміг виявити гуля на старому болоті за містом і як на парі зіллєваріння замість відворотного зілля зварив приворотне. Та такої сили, що розлучниця, яка накинула оком на кума прилетіла до академії з качалкою в руках і перерахувала нею ребра Адама.

Каїн став апогеєм. Ще й Мао якимось чином опинився у шлунку. Та Адам був в такому відчаї, що міг запросто не помітити, як проковтнув улюбленця. А той не те що не здох, а й оселився всередині. Ще й розмовляє звідти, чого не було, коли він повзав в хробакарні, яку збудував для нього Адам. Але бабця має рацію – треба зганяти до цілителя за проносним. Він глипнув очима на бабку Гапку – та лишень винувато розтягувала губи в п’яній усмішці.

– Ріднесенький онучечок, слухай мене сюди. Кульгава тварюка прокляла не стільки рід, як моїх онуків, сказавши, що третій буде нести світло. Але не відразу, а коли йому виповниться двадцять два рочки. Я сподівалася, що це буде Мотрина Дарка, але ти з’явився на день раніше. Тож, звиняй, онучок, ти – третій… Нещастячко моє, невдашечка мій! – заволала на всю корчму бабця.

На Адама страшно було дивитися – на блідому мов в упиря обличчі з’явилися сірі та червоні плями.

– От скажи мені – що ти одвічно всім доводиш?! – не витримав Адам. – Замість того, щоб використати у своїх цілях кульгавого біса, ти йому вирішила реп’яхів насипати в… серце.

– Та яке в того біса серце?! Немає в нього ніякого серця! Він клинці підбивав до Килини! А я хіба могла таке стерпіти?! От і… зустріла на зло йому діда.

– То він і діда прокляв, що той ледь не проциндрив нас разом з маєтком?!

Бабця заклякла, потім схопила глечик, вицідила все до останньої краплі й теж гучно ригнула.

– От же ж гад!.. а думаю – ну не був же ж Панас гравцем! А тут наче здурів.

– Як зняти прокляття?

– То тільки він знає, – зітхнула бабця, – біс.

– А де його шукати?

– Ця скотиняка зараз за лісом. Приземлитися вирішив. Діляночку придбав… – вона розлючено цокотіла нігтями по столу. – Картоплю воно садить з кабачками. Тьху! Сором!

– Я знаю як до нього дістатися, – подав голос зі шлунку Мао.

– Не бреши! Звідки хробак може знати щось?

– Я не хробак!

Гострий біль шпигонув Адама у печінку. Той скорчився, хапаючись за правий бік.

– Отже, внучку, відправляйся за ліс. Бо як не знайдеш цю кульгаву скотиняку, то тобі довіку бути світлим магом. Поступово світло, яке розростається в тобі вичавить пітьму.

– Чому я?!.. – на Адама було гидко дивитися такий він був нещасний. – Чому ця проклята Дарка не народилася першою? Чому ви спочатку щось накоїте у житті, а розгрібати повинні онуки?

Бабка Гапка з жалем змішаним з огидою та хмелем, який продовжував бити у голову, дивилася на Адама. Але недовго. Бо в бабин шлунок наче вп’явся Мао і нудота підкотила до самісінького горла. Бабка дременула туди, куди недавно бігав Адам. Біля старої груші стояло ще п’ятеро відвідувачів, які відпльовувалися та відхекувалися.

Повернулася бабка Гапка до корчми й пішла не до столу з похнюпленим онуком, а до шинквасу.

– Скажи мені, корчмарю, а що з їжею? Та не смій брехати, бо прокляну так, що підеш по світу свиням хвости крутити.

– А шо не так з їжею? – маленькі сіренькі оченята корчмаря злякано забігали. – Начебто смачна…

– А ти надвір вийди, там де стара груша, на власні очі побачиш яка вона у вас смачна. Кажи, бо зараз як шандарахну порчою чи зуроченням так тиждень до світлих бігати по допомогу будеш! – на долоні бабки Гапки заклубочилася пітьма. – Або хочеш, твого кота, який місяць тому здох підійму, а до нього парочку щурів. Нехай твою дружину повеселить.

– Не треба! – почав благати корчмар. – Їжа… Це дочка моя, Вітляна.

– А що з дочкою? – не відставала бабця.

– Та… Наш кухар заболів, а вона не в настрої. Щось її роздратувало.

– Не в настрої? – прошипіла бабця. – Тобто, майже вся корчма отруєна, а вона, бачите, не в настрої?! А ну, веди її сюди, подивимося твою донечку.

– Авжеж, – похнюпився корчмар.

До зали вийшла худа дівчина з тесаком в руках, майже ровесниця Адама. Світло-каштанове волосся стягнуто на потилиці в гулю. Великі очиська сіро-жовті, дивні витріщилися на темних відвідувачів.

– Підійди-но до мене, дитино, – якомога лагідніше пробурмотіла бабка Гапка.

Вітляна зробила декілька кроків у бік дивної гості й зупинилася, переклавши тесака з однієї руки в іншу. Бабка Гапка помацала її ауру – дівчина скривилася.

– Та щоб у Валіко баламбахи відсохли! На тобі прокляття! – радісно об’явила бабця. – То я знаю, хто складе компанію моєму внучку!

– Я не збираюся заміж! – Вітляна гордовито схрестила на грудях руки й підібгала губи. При цьому тесак погрозливо дивився лезом угору.

– Борони упир від таких родичів! – ледь не перехрестилася бабка Гапка. – Якщо хочеш і далі всіх труїти своїми шедеврами, то продовжуй готувати. А якщо ні, то…

– Що «то»?

– То треба знайти кульгавого біса. Тільки він знає як зняти прокляття.

– Звідки ви це знаєте? – Вітляна скосила на бабцю очі.

– Так впізнаю? руку майстра. Будь-де вештається, а чинить як і завжди. Без фантазії, без вогника. Посередність, – пхикнула бабка Гапка. – Тож, збирай чогось попоїсти та відправляйся з моїм онуком за ліс. Туди, де зараз валандається цей клятий біс. А перед цим сходіть з Адамчиком до цілителя – нехай протиотруту якусь дасть. На людей важко дивитися, як вони з-за твоїх страв у страшенних муках скручуються.

Вітляна тільки мовчки глипнула на бабку. До них підійшов Адам.

– Я це, пішов чи шо? – шмигнув він носом.

– Куди ти підеш, бідося? Ви поки що йдіть, а я щось позбираю… Харчів якихось в дорогу дам, бо я передумала: краще у нас взяти. Мені спокійніше буде. А ліс великий. Йти довго. Вітлянко, ти це, спіднє візьми на зміну, – продовжувала бабця, удавши, що не помітила, як спалахнула пекельним полум’ям Вітляна. – Не забудь про воду. Хто зна’, що за вода зустрінеться вам на шляху. Адамчику, йди до цілителів, а я сюди принесу твою торбу.

– Я з тобою! За протиотрутою! – Вітляна зняла з себе фартух, у який замотала тесак і віддала його батькові.

Адам розправив плечі, втягнув живіт і вип’ятив нижню губу. З таким пихатим виглядом почимчикував до «Цілющого Плюща». Саме так називався кабінет їхнього родинного лікаря. Вітляна йшла поруч, ні на крок не відстаючи від Адама.

Та замість цілителя в кабінеті вовтузився з колбами молодий хлопець, на вигляд трохи молодший за Адама. Він як раз змішував дві рідини – світло-зелену та майже червону.

Червону наче хтось пошматовав, ледь вона змішалася зі світло-зеленою. Ще й дивними пластівцями розлетілася в світло-зеленій рідині та упала на дно колби.

– Лягайте!.. – на все горло заволав хлоп і першим впав на підлогу.

Вибух був такої сили, що їх усіх притрусило друзками.

– От трясця!.. – почухав потилицю хлоп, обтрушуючись і сідаючи на підлогу. – Йой!.. – він підскочив як ошпарений, а з правої сідниці стирчав глиняний уламок.

– Терпи! – Вітляна вже була поруч і висмикнула уламок.

Хлоп заволав ще голосніше.

– А де цілитель? – Адам струшував з себе друзки й з острахом поглядав на невдаху-експериментатора.

– Поїхав на весілля. Його сторічний дядечко вирішив одружитися з молодою дівкою. От він і повіз бутель мікстури, – реготнув хлоп, роблячи зі шмату вати квача і, вмочуючи його у самогон, який стояв у куту кімнати в пляшці оплетеній лозою.

– Він захворів? Нащо йому стільки мікстури? І що за нетерплячка з весіллям? Спочатку одужай, а потім одружуйся, – Вітляна витягла з коси скалку.

– Ти дурна? Що він може в сто років? Дід без… – хлопець глянув на Вітляну, яка не розуміла до чого він веде. – Без делікатної мікстури… не зможе догодити молодій дружині.

– Він п’яничка? – знову не зрозуміла Вітляна.

Адам затуляв рота, щоб не розреготатися, але сміх взяв своє. І вони на пару з хлопаком реготали, утираючи сльози.

– Він імпотент!.. – нарешті вичавив з себе хлопець.

Вітляна навіть не почервоніла. Та воно й зрозуміло – в корчмі і не про таке почуєш.

– А-а-а, – байдужо відмахнулася Вітляна, – ну нехай йому бог допомагає. А ти що робив, що розніс увесь кабінет?

– Та… розбив пляшечку з проносним. Хотів відтворити й ось… – він розвів руками. Якось такось.

Тепер регіт нісся зсередини зблідлого Адама.

– Ти черевомовець? – вирячився хлоп на Адама.

– Та якби ж то… – спохмурнів той.

– В ньому глист оселився. Та не простий, а балакучий, – відпустила шпильку Вітляна. – Він до тебе як раз за проносним йшов. То як, брати будеш? Піддон зірве вмить! – вона саркастично посміхнулася і реготнула. – А ну, як там тебе звуть?

– Бундюк – майбутній цілитель.

– Бундюче, продай йому півлітру проносного, нехай вже позбавиться паразита!

– Ей, дівко! Ти бреши та не забрехуйся! Я змій, а не глист!

– Змії в людях не живуть! – заперечила Вітляна.

– В людях – ні, а в некромантах – ще й як!

– Та замовкніть обидва! – розлютився Адам. – Позатикайте свої пельки! Якби не твоя отрута замість їжі, я б його не підхопив!

– Ти що, його отрутою кормив? – Бундюк скакав на місці й тихенько повискував, бо приклав до сідниці квача з самогоном.

– Мені його подарували як рідкісного зеленого хробака з Півдня, – зізнався Адам. – Три рази на тиждень я давав йому отруту. Бо ці хробаки – отруйні. Їх треба кормити або борщівником, або полоскухою, або…

– Ми зрозуміли – ти тепер носиш в собі отруйного змія. А коли він тебе вкусить, що буде? – Бундюк схопив віник і почав прибирати, одночасно згрібаючи зі столу розбиті колби.

– Не знаю… Він вже кусав. Живий, як бачите. Бо на мені родове прокляття, – спохмурнів Адам. – Бабця начудила, а я віддуваюся.

– Тобто? – Бундюк згріб сміття до купи.

– Це сімейна таємниця, – Адаму не хотілося розповідати про бабині дівочі походеньки. – Мені потрібно знайти кульгавого біса. Тільки він в змозі зняти закляття.

– То тобі для біса потрібно проносне? – Бундюк потрусив відро, щоб увійшло більше скалок.

– Ні. Хочу позбавитися цього паразита.

– Отакої! Я думав – ми друзі, – почувся обурений голос Мао.

– Був би другом – виліз би.

– Дай щось смачненьке – виповзу.

– У мене нічого крім яблука немає. І те трохи зморшкувате, – зізнався Бундюк, дістаючи з шафи червоне яблуко.

Адам поклав на край столу яблуко, став навколішки, роззявив рота і висолопив язика.

– Я не можу виповзти! – заскиглив Мао. – В тобі немає їжі. Шлунок пустий і все наче склеїлося… Може я в тобі маленьку дірку прогризу? А вона потім затягнеться?

– Я краще з’їм її борщ, щоб не довелося пити проносне! І станеш ти дійсно хробаком!

– Чого це? – Мао обурився.

– Тому що я проклятий!.. І борщ може перетворитися на… якусь святу воду! І почну в храм бігати, та не до того бога…

– Не згадуй Бога дарма! – дала Адаму потиличника Вітляна.

Адам підвівся та схопив Вітляну за шкибарки:

– Ще раз вдариш…

– І що ти зробиш?

– Плюну на тебе!.. Може готувати навчишся!

– Плюнь! – в очах дівчини забриніли сльози. – Ти думаєш у мене життя мед? Ти думаєш, що я не хочу смачно готувати? Чи мені подобаються прокльони відвідувачів? Батька сьогодні погрожували вбити, але він сказав, що то некроманти прокляли страви… – сказала і злякано затулила рота долонями. – Вибач, вам нічого, вас і так всі ненавидять, а йому хочеться жити… – глухо пробелькотіла вона.

Адам відпустив Вітляну і всівся на стілець, який не постраждав від вибуху, бо стояв за дверима.

– Коли мерці містом вештаються або привиди з’являються – ви йдете до нас по допомогу. А як треба врятувати власні шкурні інтереси, то обливаєте нас брудом. Зручна позиція.

– В нас мамка хворіє… – почала Вітляна, зиркаючи на Адама.

– Всі ви так кажете: то мамка, то дитинка, то бабця, то хом’ячок… Не працює!

– Шкода, – зітхнула Вітляна і витерла сльози. – Розходимось, вистави не буде.

– Бери проносне і ходім, – гірко зітхнув Мао. – Я готовий поступитися гідністю і вийти через…

– Годі! Залиш ці подробиці при собі! – гнівно тупнула Вітляна.

– Я не буду пити те, що робить Бундюк, – вперто відповів Адам. – А якщо мене розірве? Красненько дякую, але мені ще жити хочеться. У тебе є нормальні ліки?

Бундюк потупився.

– Ні. Все що було, тут, – він кивнув на відро зі сміттям.

– А в шафах? – Вітляна відчинила дверцята, які миттєво зачинив Бундюк.

– Там лише сировина.

– Ти що, теж цілитель-бідося? – примружилася Вітляна.

– Багато ти розумієш в цілительстві! – огризнувся Бундюк. – Йдіть вже!

– Дійсно, йдіть, а я поки посплю, – позіхнув Мао.

– Ходім з нами, – запропонував Адам. – Втрьох не так страшно йти лісом. Та й веселіше.

– Куди це ви проти ночі розігналися?

– Як ти вже чув, кульгавий біс вештається за лісом, – почала Вітляна.

– Не вештається, а мешкає. Будиночок зладив. Городину садить… – пояснив Адам.

– Угу, і добрим людям допомагає. Дарма. За душу. Еге ж?

– Моя душа і так в лапах темного, – зиркнув з-під лоба на Бундюка Адам. – А мене прокляли так, що я замість темних заклять – благословляю. Сьогодні взагалі таке утнув… Каїна перетворив на білого коня з крилами… Ректор до батьків побіг радитися – що зі мною, невдахою, робити.