Записки мисливця за парадоксами: Справа про Люмінь

Знаєте, я люблю зиму. Чесно. Комарі здохли, сусіди не смажать шашлики під вікнами, а продукти на балконі не псуються цілу вічність. Це єдина пора року, коли бажання «щоб ви всі замерзли» звучить не як прокляття, а як прогноз погоди.

Але є речі, які виводять мене з себе навіть у мінус тридцять. Це туристи-маги. Вони приїжджають на Північ, обвішані амулетами, як ялинка гірляндами, вдягнені в ритуальні мантії поверх китайської термобілизни, і шукають «містичних одкровень». І найбільше вони скиглять про Люмінь.

По суті, Люмінь — це тінь, яка «зламалася». Це фізичний баг. Коли Всесвіт перемерзає, темрява «глючить» і перетворюється на світло. Це біла пляма, яка поводиться як тінь, але світиться і гріє.

У вівторок я повів групу таких ентузіастів у Глухий Яр. Місце паскудне: вітер виє так, ніби йому прищемили хвоста, а дерева стоять сині від холоду. Ідеальні умови. Ми йшли три години. Маги стукали зубами в ритмі похоронного маршу і намагалися зігрітися силою думки. Виходило хріново. І раптом — ось воно.

Місяць світив яскраво, як прожектор на допиті, висвітлюючи стару, покручену сосну. За всіма законами фізики, за сосною мала впасти чорна тінь. Але через аномальний холод темрява перетворилася на світло. Тому на снігу лежала не безформна пляма, а чіткий, сліпучо-білий силует дерева. Виглядало це так, ніби хтось розлив відро дуже дорогого, радіоактивного молока.

— Воно прекрасне! — зашепотів один маг, простягаючи руки. — Не дихай на неї! — гаркнув я. — Від тепла вона зникне! Ти сюди дихати прийшов чи за дивом?

Поки я розкладав пастки з обсидіану, з кущів вийшов сніговий барс. Величезна, зубаста тварюка, яка зазвичай їсть таких туристів на сніданок замість круасана. Маги заверещали й почали кастувати якісь жалюгідні іскри. Але кіт подивився на них як на зіпсовані консерви і проігнорував. Він підійшов до плями Люміню, гидливо струсив сніг із лапи й зайшов прямо в сяючий силует.

І тут почалася комедія. Вітер хитав верхівку сосни, і «світлова тінь» на землі теж рухалася. Барс, щоб погрітися, мусив лягти чітко в межах цього контуру. Висунеш лапу на сантиметр — відморозиш подушечки, бо там звичайний сніг.

Картина — хоч у Лувр: посеред арктичного пекла лежить смертоносний хижак, який змушений крутитися, моститися і переповзати слідом за гілками, роблячи складні асани йоги, щоб вмістити свою дупу в теплу зону.

— Емм... — запитав один з туристів, ховаючись за мій рюкзак. — Це частина ритуалу? Це Дух Лісу? — Ні, — зітхнув я, дістаючи з рюкзака свій головний артефакт — пластиковий віник. — Це частина проблеми. Коти люблять теплі місця. Навіть якщо ці коти важать сто кілограмів.

Я півгодини виганяв його віником, поки маги знімали це на свої кристали для соцмереж. Барс шипів, огризався, намагався довести, що він тут цар природи, але проти віника поперти не зміг. Він пішов, але наостанок демонстративно, дивлячись мені в очі, насцяв на край Люміню, від чого той став кислотно-салатовим.

Ми таки спіймали шматок. І знаєте, що зробив із ним той великий маг? Поклав під ліжко тещі. Бо в неї мерзнуть ноги.

Використовувати рідкісну просторову аномалію, за яку фізики продали б душу, як грілку для старої жінки. Маги, люди... яка різниця? Усі ідіоти. Але платять добре.