Жага жити

Недопита кава так і залишилася стояти на столі. Мені подзвонили на мобільний і сказали, що мене вже чекають унизу. Я виглянув з восьмого поверху багатоповерхівки й побачив синій Peugeot просто під своїм під’їздом. «Напевно, це вони», — промайнуло кулею в голові й, відрикошетивши від лобної частини, занозою засіло в свідомості. Сьогодні мене везтимуть до боса. Варто було вдягатися.

Не змінюючи джинсів і футболки з довгим рукавом, я почав зашнуровувати старі кросівки. Скільки разів я собі твердив купити нові, але до покупки справа так і не доходила. «Нічого, і так зійде», — подумав я, зав’язуючи останній шнурок. Накинувши легку куртку, уже збирався виходити з дому, як вдруге задзвонив телефон.

— Алло, — мій голос глухо застряг у трубці. — Ми не любимо чекати, ви ж знаєте, — замість привітання пролунало з того кінця. — Так-так, я вже виходжу.

«Які нетерплячі!» — втомлено подумав я. Замкнувши двері на два оберти, не став чекати ліфта й побіг сходами вниз. Вийшовши з під’їзду, я відчув свіжість запізнілої весни, яка лише кокетливо натякала на майбутнє тепло й сонячні дні.

Їх було троє. Не знаю, навіщо мені потрібен був такий ескорт — одного водія цілком би вистачило. Але сталося як сталося.

— Сідайте спереду, Сергію, здається, так вас звати? — від утоми я лише мовчки кивнув. — І не задавайте зайвих запитань, ми цього не любимо. Як і не любимо, коли нас змушують чекати.

Я хотів було відповісти «Окей», але лише судомно ковтнув слину. Безвихідь нагадала мені, що я сам-один у цьому світі. Самотній настільки, що навіть не можу попрощатися зі своїм котом — якого, звісно, у мене ніколи не було.

Сьогодні все вирішиться: жити чи померти. Я жадібно вдихнув свіже повітря, ніби це міг бути мій останній вдих, і сів на переднє сидіння. Двоє інших сіли позаду, водій зайняв своє місце.

Невідомість зустріла мене звуком запалення й рівним муркотінням двигуна. Ми їхали в повній тиші. В принципі, я нічого не втрачаю. Якщо вирішать прибрати — просто припиню існування. Принаймні, перестану пити каву, та й турбуватися, як себе прогодувати, більше не доведеться. Але цей запах весни, наближення тепла, ледь відчутного літа… Я, мабуть, заглибився в думки: ще трохи — і побачив би себе на піщаному пляжі Гаваїв із коктейлем у руці.

Ще в межах міста один із тих, що сидів позаду, сказав: — Куди ми їдемо — нехай залишиться таємницею.

І з цими словами натягнув мені на голову якусь ганчірку. Я покірно дозволив — руки туго зав’язали вузол на потилиці. — Так буде краще.

Коли ми виїхали з міста (я зрозумів це по шурхотінню піску під колесами), машина сповільнилася.

— Ну що, Сергію, готовий поговорити з босом? Скоро перевіримо, який ти крутий. Так само круто повертаєш борги, як береш їх?

Peugeot зупинився. Мене вивели з машини й потягли, наче худобу на забій. Серце калатало, мов скажене. Посадивши мене на стілець, мовчки зняли мішок, розрізавши вузол ножем.

Я опинився посеред покинутого складу, сам на одинокому стільці — такому ж самотньому, як і я у всесвіті. Двоє стояли позаду, водій лишився в машині.

— Бос, ми на місці, — пролунало в рацію чи телефон. — Чекай, — сказав один із них, звертаючись до мене.

Хвилин за п’ять підкотила чорна Mercedes із тонованими вікнами. Вийшли двоє, а потім третій — судячи з усього, бос: кремезний, гладкий чоловік у чорному піджаку. Він підійшов на відстань десяти метрів і ліниво промовив, ніби говорив це вже сотні разів:

— Ну що, Сергію, чи, може, Серж? Як тебе краще кликати? Та неважливо. Важливо інше — ти винен мені гроші. Скільки там? Сто, двісті тисяч зелених? Не така вже велика сума. Міг би й назбирати. Або твій бізнес не пішов? Ти ж так барвисто розповідав про успіх, що я дав тобі гроші без бізнес-плану. Ну, що скажеш у своє виправдання, Серж?

— Віддам з часом, — не знаю, що зазвичай кажуть у таких випадках, але спромігся тільки на це.

— Отже, грошей немає, — протягнув товстун. — Знаєш, Серж, я не люблю чекати. Інакше не мав би того, що маю. Другого шансу не буде. І ще — я не люблю боржників. Прикінчіть цього виродка.

Останнє адресувалося, очевидно, комусь із тих, що стояли позаду. Товстун ліниво рушив до машини.

Той, що праворуч, приставив дуло пістолета до мого скроні. Я востаннє вдихнув весняне повітря, повне обіцянки тепла. Згадалися Гаваї, пісок, коктейлі...

«Я не хочу помирати», — пронеслося в голові. «Дій!» — наказав внутрішній голос.

Різким рухом правої руки я вибив пістолет. Поки нападник не отямився, я вихопив зброю й застрелив другого. — Ах ти, сука... — не встиг договорити перший. Його фраза, як і життя, обірвалася — я натиснув на спуск.

На звук пострілів обернулися бос і двоє, що йшли поруч. На обличчі товстуна застигло здивування — наче він щойно усвідомив, що в нього розстібнута ширінка.

Не гаючи й секунди, я випустив дві кулі — по одній у кожного з його супроводжуючих.

— Тепер козирі в мене, бос, — сказав я, навівши пістолет на нього. І натиснув спуск.

Водій Mercedes вибіг на звук пострілів, але вистрілити не встиг — ліг поруч зі своїм шефом.

Залишався ще один — той, що сидів у Peugeot. Він вирішив тікати. Розумніше, ніж решта, але йому це не допомогло — я вистрілив крізь лобове скло.

Усі сім куль знайшли свою ціль. Поліції буде менше роботи. Можливо, я навіть позбавив когось премії.

Вперше в житті я вбивав. Але вбивав виродків, рятуючи власне життя.

Я втомлено попрямував до Mercedes. Не знаю чому, але відкрив багажник. Там лежав самотній дипломат — такий самотній, як і я. Відкрив — і не повірив очам: пачки доларів, мабуть, близько мільйона.

Наче я потрапив у фільм «Стукайся в небеса», тільки мені смерть більше не загрожувала.

Я жадібно вдихнув повітря весни — воно пахло майбутнім літом і не такою вже примарною можливістю провести його на Гаваях.