ЖІНКА ПОСПІШАЄ НА ПОБАЧЕННЯ

Сьогодні четвер, а це значить що у Людмили буде побачення. До цієї події вона готувалася від самого світанку. Завчасно попоралася по своєму господарстві, справилася зі всіма буденними клопотами, навіть дещо з запланованого на завтра встигла зробити. Залишки часу витратила на себе. Прийняла духмяну ванну, зробила гарну зачіску й привабливий макіяж, одягнула вишукане плаття.

Коли сонце майже сягнуло обрію жінка вирушила на довгождану зустріч. Сидячи за кермом свого авто, яке вона лагідно називала «ластівкою», Люда буквально згоряла від нетерпіння. Сім днів розлуки було для неї надзвичайно виснажливим випробуванням. Цілий тиждень прожити без можливості побачити його миловидне обличчя, почути соковитий баритон голосу, заглянути в темно-карі очі й просто торкнутися дужих рук було немилосердним, нелюдським, пекельним мордуванням.

Людмила нізащо б в світі раніше не могла подумати, що таке любовне божевілля може існувати насправді. Так, як і всі жінки, вона багато про це читала на шпальтах різноманітних жіночих журналів, та бачила на екрані телевізора в нескінчених романтичних серіалах. Однак, як людина тверезомисляча, вважала все прочитане й побачене лиш романтична вигадка, красива казка, якій не місце на цій грішній землі.

Причин для такого прагматичного песимізму у Люди було більш чим достатньо. Ні одна з її подруг не могла похизуватися тим що називають – Справжнє Кохання. Хоч і було їх у жінки чимало, і кожна з приятельок мала свого благовірного, однак високих почуттів і неземної пристрасті, ні у одної з сімейних пар не було помітно. Та що там говорити про інших якщо, відверто кажучи, Людмила і сама свого шлюбного чоловіка ніколи по-справжньому не кохала.

Ні, в юності вона, недосвідчена і наївна дівчина насправді вірила у те, що та приязнь й вподобання які пов’язали її з Олегом і є коханням. Він був високим, статним, симпатичним, вмів підтримати розмову й влучно пожартувати, а обіймав та цілував так, що аж паморочилося в голові від насолоди й задоволення. Саме цим і спокусилася вона тоді. Вірніше піддавшись емоційній ейфорії в якусь хвилину забула про обережність та й завагітніла.

На рушничок щастя Людмила стала при надії, і вже через три місяці народила свого первістка. Її благовірний був на сьомому небі від радості цій події, і молода жінка вирішила що то напевне і є справжнє родинне щастя і благополуччя. Тут вона не помилилася, бо Олег виявився люблячим батьком і турботливим чоловіком. Щоб забезпечити свою сім’ю він крутився як міг, і працював де тільки можна, не покладаючи рук. В домі у них панував затишок та достаток, і мабуть з вдячності за це Люда й подарувала судженому ще двох синів.

Однак минали роки і жінка зі все більшою гіркотою розуміла, що у неї є практично все окрім кохання. Та приязнь та вподобання які вона колись в молодості відчувала до Олега, з часом непомітно десь розтанули. А після того як чоловік, якось напідпитку, підняв на неї руку, то взагалі нічого більшого окрім презирства та огиди, він у неї вже не викликав. Про якусь романтику, почуття і пристрасть вже й говорити не доводилося. У них навіть елементарного інтиму вже не було хто зна стільки.

Промінчик фальшивої надії для Люди зблиснув навесні минулого року, коли вона випадково зустріла Івана. Колись він був не лише її однокласником, але й першою любов’ю. Ну як «першою любов’ю»? Це був випускний клас, квітуча весна, феєрична радість на душі від передчуття скорого закінчення школи, кілька невинних побачень, кілька невмілих поцілунків, і все… Після випускного балу їхні життєві стежини розійшлися, надалі вони бачилися нечасто і ніколи не згадували про минуле.

А тут так склалося, що обоє мали дещицю вільного часу, тож за філіжанкою ароматної кави трохи посиділи й погомоніли. Виявилося, що Іван на диво не забув ті далекі шкільні роки. Він добре пам’ятав всі подробиці їхніх побачень. Часто про них згадував, і дуже шкодував що нічого путнього у них тоді не вийшло. Мовляв, якби можна було б повернути час назад, то він зробив би все щоб завоювати її руку та серце.

Слова колишнього однокласника неабияк збентежили Людмилу. Відомо ж бо, що спогади юності найсолодші і найпрекрасніші. У них майже все світле, тепле, сонячне. Ось таким у споминах Люди й залишався Іван: наївний, трохи незграбний кавалер, що бігав до неї на побачення з букетиками її улюблених гладіолусів. І серце під’юджувало жінку, подзвонити та зустрітися з ним ще раз, просто щоб знову хоч на мить зануритися в ті незабутні приємності минулого.

Люда подзвонила, вони зустрілися і вона… вперше зрадила своєму чоловікові. Трапилося це якось ненавмисне, само-собою. Просто була романтична вечеря: квіти, вино, яскраві зорі над головою. Жінці, у якої паморочилося в голові від випитого алкоголю і маси позитивних емоцій, захотілося ще хоч раз відчути його ніжні обійми й солодкі поцілунки. Вона спробувала і незчулася як всеохоплююче бажання заволоділа ними обома, а дальше сталося те що сталося, і невинні компліменти та зрадливі зітхання непомітно переросли в шквал жагучої пристрасті і ураган нестримного екстазу.

Докори сумління й відчуття вини не надто довго надокучали Людмилі. Доволі скоро вони були витиснені з її свідомості іншими почуттями й емоціями. Потаємні зустрічі з Іваном хоч і були нечастими, однак регулярними, і кожна з них нагадувала маленьке й незабутнє свято. В товаристві свого колишнього однокласника Люда відчувала себе справжньою королівною, бо він завше був галантним кавалером, неперевершеним коханцем і просто хорошим другом який розумів її з півслова. А чого ще жінці потрібно в цьому  одноманітному, нудному й передбачуваному житті?

Однак щастя Людмили тривало недовго, і пташка її кохання було збита практично на самому злеті. Зробив це як не дивно – Іван. В ту мить коли жінка збагнула, що закохана в нього до нестями, і вже готова була сама йому в цьому зізнатися, невдячний чоловік заявив, що їм не варто більше зустрічатися. Мовляв вона чудова, неперевершена, класна і таке інше, однак він одружений, у нього сім’я і діти, і він не хоче щоб цей випадковий адюльтер зашкодив їм. На прощання, наче насміхаючись, подарував Людмилі великого букета гладіолусів і попрохав більше ніколи його не турбувати.

Відтоді вона зненавиділа гладіолуси, обманливих чоловіків і весь білий світ що її оточував. Депресія у жінки була настільки глибокою і затяжною, що вона вже навіть подумувала про самогубство. Люда не відчувала більше потреби жити, бо то життя вже не приносило їй ні краплини задоволення, ні крихти радості, ні дрібки щастя та кохання. Навіть материнство вже не тішило бідолаху. Дивлячись як швидко зросли її сини, Людмила з гіркотою розуміла, що не далекі ті дні коли й вони залишать рідний дім. А дальше буде старість і нескінчена холодна самота. 

І тут, в найчорніший період її існування, з’явився Він. Незнайомий чоловік завітав у невеличкий магазин-бар, де Людмила працювала продавчинею, пізнім вечором. На вигляд був помітно смутним, чимось розстроєним, і неабияк стомленим. Замовив велику порцію міцної кави і тихо сьорбав собі її в куточку, поки жінка спроваджувала останніх, запізнілих покупців. Коли в приміщенні залишилися лиш вони одні, попрохав дозволу закурити. Зазвичай у Люди з цим суворо, та цьому відвідувачу вона чомусь не змогла заперечити.

Цього вечора, вони більше не промовили одне до одного ні слова, і Люда напевне б швидко викинула мовчазного незнайомця зі своєї пам’яті, як це зазвичай робила з іншими покупцями бару, якби через кілька днів він знову не появився на порозі її магазинчика. Як і минулого разу годинник показував доволі пізню годину, відвідувачів практично не було, тож жінка могла спокійно і без поспіху розгледіти та оцінити цього дивакуватого чоловіка. Тоді він не надто вразив її своєю зовнішністю. На вигляд незнайомцеві було десь під сорок, не високого зросту однак і не кордупель, помітне черевце, як свідчення солідності й дужі руки, знак того що не цурається й фізичної праці. Типовий мужчина, яких вона не одну сотню побачила, стоячи за прилавком.

Однак була у цьому відвідувачі одна деталь, яка не могла залишитися непоміченою для проникливої продавчині. З першої їхньої зустрічі Людмилу вразили темно-карі очі незнайомця. Вірніше навіть буде сказати та зажура й печаль, які струменіли з них. Такої туги, смутку й безнадійності жінка ще ніколи не зустрічала у своєму житті. Вони наче гукали, просили, благали про допомогу й підтримку. І Люда не стрималася й підійшла та завела розмову, хоча ще недавно клятвено зарікалася собі не мати більше ніяких справ з цими нікчемними брехунами та підлими зрадниками.

Вони погомоніли про те й про се, і наприкінці цієї короткотривалої бесіди жінці здалося, що серед пітьми суму і зневіри в очах чоловіка промайнули іскорки зацікавленості. Хоч він і нічого не сказав на прощання, однак Людмила чомусь не сумнівалася в тому, що незабаром знову його побачить. Так воно й сталося. Незнайомець прийшов. Очікувано появився в її барі вже наступного ж таки вечора. Всівся за вільний столик, традиційно замовив велику чашку кави, і ледь помітно всміхнувся кутиками губ почувши від неї: «Привіт!»

Звільнившись від клієнтів, Люда підсіла до столика гостя і вони нарешті познайомилися. Його звали – Михайло. Першим запитанням яке жінка, після цього, почула від чоловіка було: «Чому у тебе такі сумні очі?». Ці його слова вразили продавчиню до глибини душі. Михайло був першою людиною яка не лише помітила її смуток та печаль, а й поцікавилася про їх причину. Ніхто з її рідних і близьких, а тим паче просто знайомих, і гадки не мали як останнім часом паскудно на душі у Людмили. А він чужий і зауважив ті шалені буревії чорної депресії, які терзали її серце вже який день поспіль.

Коли ж вони залишилися одні в магазинчику й ніхто вже не міг завадити щирій розмові, Люда відкрилася чоловікові сповна. Відверто, мов на сповіді перед священником, розповіла йому про наболіле, про те що трапилося у неї з Іваном, про те як себе тепер почуває зрадженою, нікому не потрібною, одинокою й нікчемною. Михайло уважно слухав, не перебивав, лиш наприкінці розповіді пучкою великого пальця обережно витер сльозу що котилася по жіночій щоці.

Той невинний дотик закарбувався в пам’яті жінки на все життя. Для неї він тоді чомусь значив значно більше ніж всі ті невмілі заспокоєння та недоладні розради, що промовляв Михайло. Зрештою вона не надто уважно їх і слухала. В ту мить Людмилі було більш важливіше те, що хоч хтось переймається її особисті проблемами, що є людина котрій цікаві її душевні негаразди, що у неї з’явилася така рідкісна можливість виговоритися і бути почутою.

А самі слова відійшли на другий план, хоча дану обіцянку, яку у неї буквально вирвали наприкінці розмови, жінка не забула. Люда зобов’язалася, наступного дня, одягнути на роботу своє найулюбленіше і найкрасивіше плаття. Нащо це було потрібно чоловікові, вона так і не змогла зрозуміти, однак незвичайну забаганку Михайла все ж виконала. Не лише дістала з гардеробу легку темно-блакитну сукенку на бретельках, котра їй так личила, але й причепурилася з такою ретельністю ніби збиралася не до крамниці за прилавок, а на якесь надзвичайно романтичне побачення.

День пролетів на одному подиху, а ввечері з’явився він. З маленьким букетиком квітів у руках. Не отих клятих гладіолусів, а звичайних польових ромашок, яких чоловік напевне і нарвав десь при дорозі. Та від цього, цей імпровізований букет, був не менш вартнішим і душевнішим, для жінки. Окинувши оцінюючим поглядом її фігуру, Михайло приклацнув язиком від захоплення, і змусив Людмилу зашарітися, наче юну дівчину, лише однією фразою: «Овва, неперевершено!»

Знову була традиційна чашка міцної кави, запалена сигарета і щира, довірлива розмова. На цей раз відверто розповідав про себе чоловік. Виявилося, що доля Михайла багато в чому схожа з її долею. Вони обоє вважали себе нещасливими, некоханими, самотніми й нікому не потрібними людьми. Хоча чоловік, як і вона, був сімейним, мав дружину і двійко симпатичних донечок-підлітків. Однак майже п’ятнадцятирічний шлюб Михайла давно вже перестав приносити йому радість, задоволення та насолоду. Про якісь пристрасні почуття чи приємні емоції, у відносинах з благовірною, й говорити не доводилося. Одна сіра буденність, яку він безуспішно намагався побороти щоденною виснажливою працею торгового менеджера великої мережі будівельних супермаркетів. Чоловік закінчив свою невеселу розповідь і тільки тоді жінка зауважила, що весь цей час її долонька накривала його долонь.

Ось так й зародилася їхня дружба. Михайло при всякій нагоді навідувався в її магазинчик-бар, на каву. Якщо ніхто не заважав і була така можливість, то вони разом сідали за один столик і теревенили на різноманітні теми. Коли ж змоги зустрітися й погомоніти не було, то активно спілкувалися при допомозі Інтернету. В цих невинних розмовах Людмила й незчулася, як чоловік став для неї найближчою і найдорожчою людиною. Він вмів одним усміхом, одним словом, одним позирком очей розігнати її смуток, підняти настрій, додати впевненості і оптимізму. В товаристві Михайла Люда забувала про все лихе, його підтримка і розуміння допомогли їй позбутися недавньої депресії, а приємні компліменти змусили знову відчути себе жінкою, такою неповторною і жаданою.

Наприкінці листопада трапилася подія, яка внесла суттєві корективи у їхнє подальше спілкування. На день свого ангела, Михайло запросив Людмилу на святкову вечерю. Те, що має статися щось незвичайне жінка запідозрила ще на світанку, коли зайшла в Інтернет і привітала чоловіка з іменинами. Його відповідь неабияк заінтригувала Люду: «Будь готова до маленького сюрпризу. Одягни красиву сукню. Чекай на мене надвечір». І більше ніяких пояснень. Напевне заради того, щоб якнайбільше роз’ятрити її цікавість та нетерплячість.

Михайло не обманув її сподівань на якусь особливу подію, хоча й дещо припізнився. Чоловік з’явився саме в ту мить коли розчарована даремним очікуванням жінка вже зачиняла крамничку. Чемно вибачився за затримку, а потім ледь не силоміць затягнув її в свій чорний «Toyota Highlander». Не те щоб Люда надто пручалася йому, була впевнена що нічого поганого приятель їй не зробить, лиш хвилювалася, що не встигла попередити своїх домашніх про те що вдома буде нескоро.

Півгодинна поїздка пізнім осіннім вечором видалися Людмилі мандрівкою в феєричну казку, де вона була звичайною Попелюшкою, Михайло – красенем-принцом, а заморський кросовер – чарівною каретою. Дальше на жінку очікував обіцяний сюрприз, романтична вечеря при свічках в одному з фешенебельних ресторанів величного Львова. Екзотичні наїдки, вишукане вино і тихий звук скрипки сповна відтворили ілюзію королівського балу. Коли ж чоловік запросив її до вальсу Люда остаточно повірила в те, що потрапила в казку, і вже як повноправна принцеса не змогла відмовити собі в задоволенні палко поцілувати свого королевича…

Додому вона потрапила лиш на світанку, надзвичайно втомлена від жарких поцілунків і шалених пестощів невгамовного Михайла. Повернулася з відчуттям неймовірного щастя та неземної закоханості, які тепер владно запанували у її серці. Знала, що то мабуть неправильно, що почуття ці назвуть недостойними, а пристрасть – гріховною, але боротися з власним єством не могла, та й не хотіла. Вона нарешті віднайшла того одного-єдиного, й не бажала втратити його, ні за яких обставин.

Правда елементарної обережності їм все таки доводилося дотримуватися. Обоє були людьми сімейними і не хотіла зайвого розголосу та непотрібних пересудів сторонніх. Тому для своїх інтимних побачень вибрали зручний для обох день – четвер. Саме раз на тиждень вони мали змогу спокійно усамітнитися і сповна віддатися на поталу ніжним обіймам, солодким поцілункам і безумним втіхам…

…Тихо муркочучи двигуном «ластівка» Людмили плавно зупиняється на платній стоянці. Тут вже на жінку очікує її коханий принц зі своєю чарівною каретою. Нескінченно довгий поцілунок, а потім вона щасливою ластівкою прошмигує в просторий салон величезного кросовера. Принц загадково посміхається і змовницьке підморгує їй, натякаючи на ще один незабутній і казковий вечір.

Довгождане побачення починається…