Знаєш.

Знаєш, а не холодно,
хоч із прочиненим навстіж вікном.
Пізньої осені проглядається дно,
і турботливий дощ гасить мої цигарки,
здається, тільки йому не всеодно.
Та я і не палю,
я себе сам бережу. Просто сиджу,
просто мені так хочеться!
З голим животом і п’ятами, в домашніх джинсах.
Записати б себе у принци і жити з милим дурненьким котом.
Ах, і писати! Писати скільки вистачить ком,
знімати круті фільми, моделей,
і слухавку, коли дзвонить мама.
Кінець кінцем, Антон, будь мужиком!
…чи може й справді розважитися тютюном, а? чорт забирай,
голова йде обертом.
І чому мене не звати Робертом,
в котрого є до кого
повертатися з холодних вулиць
міста цього глухонімого?
Ого! Здається, бовкнув зайвого, підняв мертвого.
Все-таки, нічого в мені святого.
Тільки пекельний головний біль
і неспокійний вечірній сон.
Добре, що я не Бобі, і не Вільямсон.
Мій брат не Шон, і він готує нам вечерю на кухні.
Кохана десь поки приміряє сукні,
піду поблукаю,
до вечері її погукаю.
Надворі, все ж, холодно поодинці.