А як ти думаєш?

Серце стискається, коли усвідомлюєш: півтора–два мільйони українців борються за тридцяти п’яти мільйонну націю. За її можливість жити. За право бути єдиним народом. За право називатися нащадками славних запорожців.

За першу у світі конституцію Пилипа Орлика. За слова великого Кобзаря. За першу ракету у космосі геніального Корольова. За волю. За добро. За правду.

Сьогодні я почув: правда завжди бідна, а сила — у достатку, і зазвичай брехлива та зрадницька…

Але півтора–два мільйони українців так не думають. Бо якби думали — не було б уже цієї, виплаканої і кров’ю зрощеної, Української держави. Не текли б хвилі батька Дніпра. Висохли б. Зупинилися б.

За злидні і за голодних сиріт, правом переможця, вистраждана наша Україна. Не за те боровся Хмельницький. Не за те йшли Гонта і Залізняк. Не за те, щоб зникла їхня, кров’ю полита, земля.

Я чую гучний дзвін нового порядку — правдивого, чесного, людяного. Минають часи звірячого середньовіччя. Поволі. Важко. Але прокидається людське серце. Прокидається розум. І віра — у наших головах.

Сила — в єднанні. Сила — у святій вірі.

Жити в достатку, не маючи мільярдів непотрібних речей, — ось що означає прожити це життя. Так скаже кожен, хто відчуває холод порожнечі, в яку всі ми йдемо голими. Без нічого. Без єдиного навіть мідяка в руці.

То ж чи така бідна правда? І чи настільки сильна брехня?

А як ти думаєш?