Оповідання / Любов

Абрикосове літо

Дивовижно, як за день може змінитися погода. Ще вчора прохолода басейну здавалася порятунком. Сьогодні ж дощ дрібно сіяв у лобове скло, і Ліна розганяла його помахами двірників.

Але, схоже, що саме погода заманила всіх у закритий простір басейну – вже перед його входом складно було припаркуватися. Всередині ще були місця на доріжках для дорослих, але загальна атмосфера належала дітям. Дитячі голоси, бризки, свистки тренерів змішувалися в один безперервний шум. Та цей гамір сьогодні не вимагав від Ліни жодних рішень.

Вона поділила доріжку зі старшою пані, щоразу чемно обпливаючи її десь посередині. Та коли приєднався ще хтось, вирішила вийти з басейну.

На лавці з рушниками поруч із її лежав ще один. Оксамитово-чорний.

Ліна несвідомо торкнулася його краю.

Ворсинки були щільними. Але ніжними. Ліна відчула себе Амелі, що потайки, для власного задоволення занурює руки в мішок із зерном.

— Пані потрібен рушник? – почулося ззаду.

Вона прибрала руку так швидко, ніби торкнулася чужої долоні.

— Ні... Вибачте.

Підняла очі, але обличчя не впізнала.

Зате відразу впізнала чорні плавки. Трохи довші, ніж класичні, вузькі обтягуючі шорти, що липли до його тіла. Вона вже бачила їх кілька разів крізь воду.

І пішла до роздягальні.

По дорозі вона зупинилася біля ринку купити абрикос.

— Смачні будуть?

— Так, так! Ось спробуйте!

— Та в мене руки брудні, довіряю, – Ліна схопила пакет з невеличкими сонцями і поїхала додому.

Цього літа Ліні ніяк не траплялися добрі абрикоси.

Навіть ті, які на розкладці світилися теплим помаранчем, були прісні і тверді всередині.

І ці сьогодні виявилися такими ж. Ліна доїдала один з плодів, дивлячись як вечоріє і тішилася, що саме зараз найдовші вечори.

За тиждень вона шукала його. Його чорний рушник.

Озиралася на лавку для загальних речей, випадково ковзала поглядом по чужих плечах, сподіваючись і водночас боячись зустрітися з власником рушника.

А він з`явився лише тоді, коли вона вже виходила.

``Хм.. як же затриматися тут?``

На її щастя, на другому поверсі басейну була маленька кав`ярня. З її вікон можна було дивитися на плавців.

— Американо, будь ласка – сказала вона продавчині раніше, ніж встигла придумати собі іншу причину залишитися. Вмостившись біля круглого вікна, Ліна взялася розглядати плавців.

Та власника чорного рушника у воді вже не було.

— Чорну, будь ласка, – біля бару пролунав знайомий голос.

Він дочекався кави, озирнувся.

— Можна? – запитав він, хоча в кав`ярні, крім неї, нікого не було.

Вона кивнула.

Кілька хвилин вони пили каву мовчки, дивлячись у вікно.

— Ти завжди плаваєш у чорному? – першою спитала вона.

Він опустив очі на чашку.

— Ні. Це кава.

Вона усміхнулася. Але щось м’яке та зворушливе торкнулося її грудей.

Продавчиня вимкнула світло за баром і кудись пішла.

— Я про плавки.

— А...

Кивнув.

— Майже.

— Чому?

— Простіше вибирати в магазині.

— Як гель три-в-одному?

— Краще п`ять-в-одному. Щоб ще й машину можна було помити.

— І посуд.

Він усміхнувся.

— Давно тут плаваєш?

— Роки три. Може, більше.

— А до цього?

Він зробив ковток кави.

— Боявся води.

На тому й розбіглися. Але Ліна вирішила пройтися теплими вулицями і з`їсти морозиво. Цікаво, а ці кав`ярні з морозивом, що працюють лише влітку, де сплять восени? Нарешті літо стало настільки реальним, що вечорами можна було гуляти без кофт. Зірки звисали китицями і здавалося: так легко простягнути руку і вичавити з них зіркове вино.

Оплески перейшли в розмови. Відвідувачі виходили з зали на кухню.

Ліна передала пульт від проектора організатору і теж рушила за всіма. .

На екрані ще залишилася її останній слайд з фотографією і qr-кодом на сайт.

Хтось шипів кавомашинкою, хтось вишукував цікаві смаколики, на столі стояла велика миска з фруктами.

“Що ж, може професійний кетерінг знає, де ростуть справжні абрикоси?” Ліна взяла один. Розламала навпіл. Скуштувала. Прісний. Вона поклала другу половину назад у миску й пішла до кавомашини.

— А поїхали в ліс? – запропонував Ханс.

— Навіщо? Мені вже варто боятися? – пожартувала Ліна.

— Кажуть, сьогодні буде гарний захід сонця.

Ліна вже не пам`ятала, хто першим запропонував зустрітися поза розділювачами басейнових доріжок.

Здавалося, це сталося само собою.

— Що ж, ліс так ліс. А в який з них?

Ліс в їхньому місті був майже скрізь. В який бік не поїдеш – завжди заїдеш в царство дерев.

Дорога звужувалася.

Ліс повільно ковтав асфальт.

Машина смикнулася.

Ще раз.

І затихла.

Ханс мовчки спробував завести її ще кілька разів.

Потім вийшов.

Підняв капот.

— Серйозне? - озвалася Ліна.

— Зараз дізнаємося...

Він ще кілька хвилин мовчки вовтузився під капотом.

— Ех, доведеться викликати допомогу. Схоже захід сонця сьогодні переноситься.

— Ти аж так вмієш – переносити заходи сонця? Погуляємо тут, з неба не капає.

— А у мене є чай.

— О, передбачливо.

Чай був терпкий і настояний, але не обпікав. Вони кружляли галявиною.

— О, дивись – дикі абрикоси! Думала такого тут вже немає..

Ліна зірвала кілька штук

— Кислятина, – скривилася і жбурнула куди подалі.

Вони кружляли неаодалік машини, щоб не пропустити квакуатор.

— Можна тебе дещо попросити? – запитала Ліна.

— Спробуй.

— Я купила шафу.

Він подивився на неї.

— Співчуваю.

— Треба її зібрати. Допоможеш?

— Коли?

— На цих або наступних вихідних, буде зручно?

— Даси точну адресу. А то ще комусь з твої сусідів зберу.

З-за крон дерев почали наповзати сірі хмаринки.

Перша крапля впала просто в чашку термоса.

Потім друга.

Ханс усміхнувся.

— А ти казала, що не падає.

— Треба ж було якось захід сонця пенернести.

Ліна легкл штовхнула його плече своїм.

Дощ почав набирав сили і вони повернулися до машини

— А якби ми зараз не застрягли тут, що було б далі? – запитав Ханс.

— Дивилися б на захід сонця.

— А потім?

— Поїхали б на море.

— Одразу?

— Одразу.

— Добре.

— Перший день був би тихий. Ми б купили вино і пішли берегом.

— Без взуття.

— Без.

— А наступного дня?

Вона дивилася, як краплі повільно стікають лобовим склом.

— Наступного дня був би шторм.

Він усміхнувся.

— Це вже через тебе.

— Чому?

— Як з дощем сьогодні.

Вона засміялася.

— І що далі?

Він трохи подумав.

— Я підійшов би ближче до води.

— Не пустила б.

— Чому ж?

— Бо тебе накриє хвиля.

— Вже накриває.

— Я б тебе схопила і відтягла на берег.

— Не втсигнеш, хвиля накриє нас обох і звалить з ніг.

— А що далі?

— Що роблять двоє, коли лежать в піску?

Вона дивилася на нього.

— А як ти думаєш?

Він усміхнувся. І наблизився поглядом до її очей, вустами до її вуст.

— Ліно...

Почувся звук мотору – під`їхав евакуатор.

— Нарешті ми вас знайшли. Що тут у вас? – вусатий дядько постукав у вікно.

— Ти ще на евакуаторі з побачень не верталася? – Ханс змовницьки подивився на Ліну і вийшов з машини.

— А в нас було побачення? – здивовано промовила Ліна, та він її не почув.

— Оце й уся шафа? Якось не жіночий розмір. Тут небагато що вміститься.

— А в мене і немає багато. Так зручніше збиратися.

Ханс уважно подивися Ліні в очі.

— Розумію.

— Кава?

— Спочатку шафа.

Складання розтягнулося до обіду.

— Слухай, – ніяковіючи почала Ліна. – У мене за годину звукова терапія, масаж звуком. Але якщо що я можу перенести…

Він підняв голову.

— Та, де залізні миски ставлять на голову?

— Не миски.

— А що?

— Такі... чаші.

— Бумкають по них?

Вона розсміялася.

— Приблизно.

Він махнув рукою.

— Та йди вже.

— Серйозно?

— Можеш не серйозно.

Вона ще кілька секунд стояла.

— Мені незручно тебе тут лишити самого з шафою.

— А мені – ні. Тільки звари мені кави спершу.

— Авжеж. Без молока?

— Без молока.

Повернулася Ліна з піццою і торбою фруктів, щоб зробити салат.

Шафа вже стояла на своєму місці.

А чашка з кавою – невипита й холодна.

— Ти як? – запитала вона.

Ханс вийшов із кімнати, витираючи руки рушником.

— Готово.

Вона відчинила дверцята.

— Уу дуже гарно! Дякую. Будеш вечеряти?

— Ні, я поїду…

— Вже? Ти ж навіть кави не випив.

— Іншим разом.

Він уже взувався.

Вона відчинила двері.

Ханс затримався на порозі:

— І ще.

— Що?

— Не залишай ключ в дверях зсередини .

Вона здивовано звела очі, але слухняно промовила:

— Добре.

Він кивнув.

І пішов.

Ліна застигла в коридорі.

Потім зачинила двері.

У квартирі стало тихо. Непропорційно тихо для нової шафи.

“Виберемося десь сьогодні ввечері?” – Ліна написала під кінець робочого дня.

Відповіді довго не було.

Вона встигла закінчити роботу.

Сходити на тренування.

Купити продукти.

Телефон мовчав.

Вже вдома, коли ставила чайник, засвітився екран.

Ханс: “Не сьогодні. Втомився – косив траву.”

Вона ще якийсь час дивилася на повідомлення.

Потім вимкнула телефон.

Одягла кросівки.

І пішла гуляти.

Місто вже пахло вечором.

Та коли повернулася, від нього було ще одне повідомлення:

“Як прогулянка?”

— Це вино? – спитала вона, коли відкрила паперовий пакет від нього.

— Сироп до чаю.

— О, дякую!

— Чому ти не сказала, що в тебе є діти?

Ліна перевела на нього погляд:

— Ти не питав. Я не приховувала – ти був у мене вдома.

— Щось ще є, що варто про тебе знати?

— А про тебе? Ми ніколи не говорили про життя до…

— Але я тепер питаю.

— Я заміжня. Ми не живемо разом 4 роки, але офіційно ще заміжня. Через певні юридичні моменти. Як що до тебе?

— Якось дізнаєшся… Ходімо гуляти.

— Куди?

— Побачиш.

Вони піднялися набережною, а тоді він повів її стежкою між дерев.

— Це куди?

— От нетерпляча..

Вона пробралися до стежки, що вела до містку понад дамбою. Місток був закритий фірткою, але в ній була дірка.

— Ні! запротестувала Ліна. Мені не 16, щоб так бешкетувати!

— У 18 теж ще можна. Нумо.

Вони пробралися на місток і сіли над водоспадом.

— Тато від нас пішов. Точніше від мами, ми були вже дорослі. Потім переманив до себе в бізнес брата. Я не погодився.

— Ти живеш сам?

— Коли нас тато залишив, я переїхав до мами. Тимчасово. Так і залишився на три роки..

Вона кивнула.

— У мене теж було «тимчасово».

— Це як?

— Поїхала по роботі в інше місто. Думала, на кілька місяців.

— І?

— Тимчасово мені сподобалося більше. Назад я вже не повернулася. Забрала дітей.

Вони помовчали.

— А до мами ти жив із кимось?

— Майже.

— Це як – майже?

— Вісім місяців.

— А ти?

— Дванадцять років.

Він швидко глянув на неї.

— Це теж було «тимчасово»?

Ліна усміхнулася.

— Ні. Просто одного дня закінчилося.

Після паузи додала:

— Насправді воно почало закінчуватися від початку. Просто ми цього тоді не бачили. Прикро, що ми один для одного не стали тими, ким хотіли. І ким, мабуть, колись обіцяли стати.

— Ходімо, бо нас з’їдять комарі.

Останні дні було так спекотно, що асфальт після дощу висихав швидше, ніж люди встигали позакривати парасолі.

Ліна їздила провідати дітей, зустрічалася з подругами, відправилася на ночівлю в горах, щоб зустріти там світанок. Сама. Вона замовила трав`яний чай (хоча здебільшого пила чорний бергамот) і всілася на парапеті невеликого хостела коло вершини гори.

Їй бракувало тут Ханса, але вона знала, що він на неї чекає і вони побачаться. Нове відчуття, з одного боку – бажання поділитися з Хансом цим моментом, а з іншого – власної цілісності і повного єднання з навколишніми горами, деревами, повітрям і часом, охопило її. Він не любить гір і гучних концертів, а вона любить ходити на танці, раз на рік зустрічати схід сонця і купатися в морі. Вона любить спати сама і засинати в його обіймах, робити їм сніданок і не любить готувати, вона сама їздить до механіка і любить коли Ханс, щось поправляє в її авто. Подобається, як він спокусливо тримає її за волосся, як пестить її руку коли в ночі вона торкнеться його руки.

Їй подобалося просто лежати поруч з Хансом.

Дивитися кіно. Читати чи грати в гру – кожен в свою на телефоні. Працювати цілий день поруч, а тоді йти в місто на суші.

Пити чай на балконі. Іноді – не говорити ні про що. Вона торкалася його руки, дослухалася до тепла його шкіри, до запаху, який ловила вдень на подушці, розглядала риси його обличчя, коли він був поруч. Часом вони здавалися їй смішними. Часом – еротичними. Часом – дуже і дуже знайомими.

Ліна завжди любила рух. Ще одну подорож. Ще одну виставу. Ще одну книгу з бібліотеки. Ще одну ідею, подію. Хоч і була інтровертом – любила більше діяти і спостерігати, ніж спілкуватися.

А тепер їй усе частіше хотілося просто залишитися вдома.

Лежати поруч. Нікуди не поспішати.

«Чи це нормально?» – подумала вона, гладячи його руку і перебираючи пальцями шкіряний ремінець на його зап`ясті.

— Ти його ніколи не знімаєш. Чому?

Він подивився на браслет.

— Тато подарував.

Вона ще трохи покрутила застібку.

— Давно ви бачилися?

— Не пам`ятаю.

— А розмовляли?

— Теж.

— Знаєш хоч, як у нього справи?

Він похитав головою.

— Поняття не маю.

Вона більше нічого не питала.

Лише ще залишила його руку у своїй.

Вулиці здавалися пустими здебільшого через те, що кав`ярні вже прибрали свої вуличні тераси.

Ліна вийшла з басейну, шукаючи ключі від машини.

Ханс сидів на капоті своєї.

— Ти сьогодні не плавав?

— Ні.

— А що тоді тут робиш?

Він зробив ковток.

— Чекаю.

— Кого?

Подивився на неї.

— Тебе.

Вона нічого не відповіла.

Лише трохи довше, ніж зазвичай, шукала ключі в сумці.

— Поїхали.

— Куди?

Ханс зіскочив із капоту, відкрив багажник.

Там лежало кілька ящиків абрикос.

— Варити варення на зиму.

Вже в машині він запитав:

— А великі каструлі в тебе є?

— Не настільки великі…

Ханс голосно видихнув, повертаючи в сторону торгового центру:

— Тоді спершу поїдемо по каструлі.

Сонце вже сідало. Заливаючи світ кольором найстигліших абрикос. Смаком цього літа, яке хотілося зберегти на все життя. І неважливо, коли воно закінчиться.