Заява на звільнення

Як ми дійшли до такої кризи, вже й нема сенсу аналізувати. Не раз здавалося, гірше нема куди, але ми скочувались далі знову і знову. Роботи не було. Жебраків стало більше, ніж тих, хто міг подати і тоді ми перестали звертати увагу на ближнього. Ми обмінювалися рештками грошей – купюр без номіналу та цінності — аби зберегти відчуття діяльності. Пальці стирали номінал і портрети безликих особистостей, а тоді пусті папірці розсипалися на пил.

Першими зачинилися театри і музеї, за ними – банки та магазини. А потому позакривались вікна осель та серця.

Я постукав у кабінет директора.

— Заходьте, – діловито пролунав голос з-за дверей.

— З яким питанням? – запитала чоловіча постать за обдертим дерев`яним столом. Порожня шафа і два стільці. Вичовгана дірявими черевиками підлога. Стопка зім`ятого паперу. Кулькова ручка в руках.

— В мене заява, – подав я аркуш, з яким увійшов.

— Таак, — директор одягнув окуляри і рази зо три перечитав короткий текст. Подивився на мене, немов учитель на школяра, чи, бува, той не сам написав записку від мами.

Підписуючи, протяжно зітхнув. Відпускати робітника йому не хотілося, проте законних підстав відмовити мені в нього не знайшлось.

— Занесіть до бухгалтерії.

— Так, звісно.

Я зробив два кроки коридором до дверей навпроти. Постукав.

— Хвилиночку. Важко було уявити, що бухгалтер Тоня зайнята. Певно, передчуття хоч якоїсь дії наповнювало її життя. На цю єдину хвилиночку.

— Заходьте.

— Директор передав для вас документ.

Тоня уважно перечитала папір, на мене очей не підвела. Дістала з порожньої шухляди старезну печатку, поважно нахукала на її робочу частину і голосно стукнула коло підпису директора. Піднесла папір і з задоволенням подивилась на результат. Ледве що там можна було побачити, адже чорнила давно висохли.

— Все? – запитав я.

— Все, – сказала Тоня, ховаючи в різні шухляди печатку та заяву.

Я повернувся до свого кабінету. На підвіконні сидів і дивився на перехожих Ігнат. Кіра сиділа у старомодних червоних чоботях на єдиному тут столі.

— Підписав? – запитав Ігнат.

— Так.

Ігнат стиснув губи і ледь чутно зітхнув на знак примирення з втратою колеги.

— Це хоч не ювілейний раз? – запитала Кіра, кокетливо похитуючи колись червоним чоботом на підборах без набійок. — Тринадцятий, – похитав я головою. — Принаймні, знаковий. Допрацюєш до кінця дня? – Ігнат дивився на мене запалими щоками.

Офіційно я звільнений з наступного дня, відчуття проформи всередині говорило, що треба досидіти. — Ні, піду. Ігнат ледь помітно знизав гострими плечима і знов відвернувся в бік вікна.

Я вийшов у зимову відлигу. Під ногами хлюпала брудна сіра баюра, як і минулого разу, коли я звільнявся. Цікаво, скільки я протримаюсь цього разу? Тоді — лише тиждень. Писав заяву, заносив директору. Тоня ставила невидиму печатку, голосно стукаючи інструментом. Цілий тиждень я був безробітним.

Я принюхався, чи не запахло весною, але запахів не було зовсім. Води в місті не було кілька місяців, але дивним чином ми не почали розкладатись чи хоча б смердіти. На вулиці в цей ще робочий час виявилося чимало людей. Не лише працівників, яким приписано бути назовні, а випадкових перехожих на кшталт мене. Вони не спішили, озирались, щось думали. Споруди періоду модерну кришились, сунулись, але тримались. Добре, що ми не винищили їх всіх. Сучасні новобудови обвалились першими.

На розі відкрилась громадська вбиральня. Літня жіночка виглядала на світ з віконця, біля неї висів рулон чистого туалетного паперу і табличка з цифрою 2. Нічим не обґрунтована ціна. І туалети, скоріш за все, закриті. Але нове робоче місце, новий заклад. Хтось неодмінно розкаже це в новинах у місті, де нема ні електрики, ні води.

Цікаво, щось або хтось лишився в містах довкола? Страшно подумати, що ці худющі доходяги — останні люди в світі.

Я дійшов додому. Піднявся темними сходами на третій поверх, відкрив незамкнені двері і зайшов у кімнату. 32 квадратних метри житлоплощі. Рудимент побутового простору – кухня. Їжа в місті скінчилась майже одночасно з водою. Ми дивним чином не помирали від голоду.

Дбайливо скопійований з картинок журналів дизайн кімнати. Єдине, що я не встиг придбати — диван. Так і спав на матраці. Я підбирав стиль дивану, щоб він вписувався в інтер`єр і на ньому було зручно спати, я вагався щодо кольору, пробував різну пружність пружин, поролону, койри. Як смішно. Тепер це не мало жодного значення. Мене цілком влаштовував старий матрац.

Ніч безробітного нічим не відрізнялась. Організм звик вставати у відведений час, і я прокинувся — певне, була сьома. Я пішов у ранкове місто, насолоджуючись свободою вибору діяльності. Для чогось спустився в метро, де кілька людей створювали ілюзію руху. Сідали в покинуті порожні вагони і за кілька хвилин виходили з них. Добре, коли на станції виходи були в двох кінцях платформи. Можна було пройтися пероном з кінця у кінець і вийти трошки в іншій частині міста.

Реклама на колонах прорвалася. Одні плакати клеїли поверх інших, і тепер багатошарові язики поліграфічного паперу звисали, нагадуючи еволюцію наших цінностей. Я всівся коло бородатого чоловіка. В напівтемряві вагонів ми помацки пересувались вздовж стін та інших пасажирів – ніхто не боявся крадіжок, в пустих кишенях не було ні грошей, ні проїзних, ні ключів.

— Вони не повернуться, – забурмотів бородань.

— Хто — вони? – перепитав я.

— Викрадачі світла...

— І чоловік сонно захропів.

Ясно. Ще один божевільний. А чи я не такий? До тиші і темряви метро звикаєш не одразу. Проте надійно.

На дворі так само була зимова відлига. Раптом я почув вгорі гуркіт. Він наростав й наростав. Я підняв голову та побачив гелікоптер. Десь є нормальне життя! Пальне, світло, люди можуть пересуватися на значні відстані!

Кілька людей поруч здійняли голови. Хтось плюнув і пішов далі. Хтось закляк у такій позі і не ворушився. Гуркіт завис понад моєю вулицею, невидимі очі розглядали місто, його перехожих, мене. Що вони бачили згори? Чи зрозуміле їм наше положення? І тоді гелікоптер вибухнув. Я інстинктивно прикрив голову, але гарячий метал — і все інше безслідно зникло з сірого неба. Надія луснула. Серце ще калатало у грудях, та мозок вже повернувся до попередніх переживань. Але ж він вилетів звідкілясь? Десь є світло, паливо. Ні, це було марево.

Час повертатися домому. За рогом під ноги мені гепнув і підкотився шматок горілого металу. Я застиг. Підняти цей шмат я не наважувався — він був надто гарячим. Я озирнувся: чи не з чийогось балкону? Чи ніхто не побачив? Я відчув себе звірем, що ладен загризти іншого, аби здобич дісталася мені. Так простояв над ним до самих сутінок, а тоді схопив і квапливо повернувся в свій дім. Я поклав неясної форми шмат на стіл. Наче зіжмаканий папір. Може, це лист з іншої планети? Невже це уламок того гелікоптеру? Маленької надії на життя?

Я поклав дивний артефакт коло себе на матраці. Дивився на нього і не зчувся, як заснув. Посеред ночі мене розбудило кволе світло, що йшло від знахідки. Я не стуляв очей. Дивився і дивився. Боявся ворухнутись і дихав тихо-тихо. Аж поки ранкова сірість не витіснила його кволе сяйво. На вечір — я ледве його дочекався — предмет знову засяяв. Я бачив в ньому силует птаха і людського ембріона, я знову не спав.

Як негоже, що не маю достойного дивана. Вдень я вирушив порожніми квартирами сусідів на пошуки достойних меблів. Куди зникли всі ці люди? Невже стерлись, як ті гроші? Врешті я знайшов щось достойне, що зміг би сам прицупити.

Ми з нею лягли на диван. Тепер я точно знав – це вона. Я вкрив її тіло ковдрою і почув людське тепло, запах людської шкіри і дихання. Я відчув дотик життя! Вранці мене розбудив запах яєшні та електричне світло.

— Вставай, сонько, адже й сніданок проспиш. Вона була справжня і гола. Довгі русяві коси всім тілом. Стояла боса на плитці, що я вибирав в журналах сучасного дизайну. Вистукувала якусь неземну мелодію однією п`яткою. Смажила 4 жовтки. Без олії, без вогню, і чекала мене. Ми їли руками прямо з пательні, а тоді я обійняв її тіло – живе, тепле, м`яке і водночас пружне. Стискав її масними пальцями, від дотиків де-не-де бігли мурашки. Я поцілував її вологі й теплі вуста зі смаком смаженого яйця.

Ми вкривались ковдрою на ніч і обіймалися цілими днями. Я лежав і дивився, як вона спить, прислухався до її дихання. Не таке, як в людей, набагато повільніше — два-три вдихи на хвилину. Вона розплющувала очі, усміхалась і лагідно казала:

— Що ти так дивишся, наче боїшся, що я зникну?

Я питав, звідки вона, а вона казала — звідти, звідки і я. На ранок в нас завжди було по два яйця. З часом на обід з`являвся сік – головне, не виходити на кухню між сніданком й обідом. Ми не кохалися, я мав надто мало сил, та вірив, що коли-небудь яйця повернуть їх мені і ми зможемо жити далі. В неї було чотири світлі родинки. Нігті овальної форми. Повні груди. Шкіра з персиковим ароматом.

Одного дня вона притулила руку до свого живота:

— В нас буде малюк.

— Але як? Ми ж не...

— Який же ти кумедний! Вона сміялася, і я відчував зрідка несміливі поштовхи в її животі, що й справді став круглішим. Я малював у своїй голові плани можливого життя, я молився, аби яйця не закінчувались. Я вірив, що ми врятуємо цей світ, ми...

— Тобі щось потрібно? – питав я, сподіваючись, що гроші з`являться як ті яйця.

— Чорного чаю, — попросила вона, і я пішов на кухню. Чай там справді був — гарячий, духмяний. Мене переповнило забуте відчуття, коли я приносив чай своїм друзям, жінкам; ми пили, дивились фільми, спілкувалися. Я налив дві чашки, для чогось поклав ложечки — цукор ще не з`явився. І повернувся в кімнату. Але вона була порожньою. Горілий безформний шмат металу лежав на викраденому дивані і навіть не світився.

Наступного ранку не було світла. Не було яєць. Порожня пательня ще пахла ними, чи так то мені здавалося. І ще один день. І ще. Врешті я вийшов на вулицю і рушив в бік колишньої роботи. Шмат металу я взяв із собою і підкинув випадковій людині коло метро. Нехай ще хтось в цьому місті матиме змогу помріяти.

На сходах коло свого кабінету сидів директор.

— 96 днів, – сказав він майже здивовано.

— Ми думали, ти... того... все.

Потім швидко додав:

— В мене там стеля впала. Тепер працюю на сходах.

— Візьмеш на роботу? – запитав я.

— Проходь так. Паперу вже все одно нема.

— Та нічого, скоро, може, вже літо настане, – і я сів поруч.