Амарантова білка

Тепер вже ліс дихав вогкістю, терпкістю та грибами майже щодня. Зелені барви ще подекуди виднілися в його гущавині, проте набубнявіле листя з останніх сил трималося під вагою осені. Кволе проміння блукало між рідіючими кронами, облизувало шорсткі стовбури, та ніхто вже не вірив у його тепло. Ліс готувався до холодів.

В цей час амарантова білка загорталася у червоний коц і виходила на розлогі гілки свого велетенського дому. Край коцу шлейфом тягнувся за нею, невидима свита не справлялась з обов’язком тримати його, він кошлатився, чіпляючись за кострубату кору. 

Білка спиралась закутаними ліктями на парапети з гілок і дивилася на життя лісу з висоти свого положення. І бачила те, що могла побачити. 

Сонний їжак з`являвся з купки трусок, зводив до гори свого шкіряного носа і принюхувався. Білка гасила недопалок у вологому листку. Вони зустрічалися поглядами: їжак дивився вгору, білка — вниз, а потім кожен ішов у своєму напрямку. Зрештою, напрямок був тим самим, але з огляду на різність висоти їжак шпортався у кущі, білка пірнала до свого дупла . 

Амарантова білка відчувала себе особливою. Довкола було безліч рудих, мідних й бурих білок, і амарантовий відблиск свого хутра білка вважала ознакою аристократичності і виняткового призначення. 

Вона проводила кожен осінній день на химерно вигнутих гілках свого велетенського дому, палила кедрові сигарети в ялівцевих мундштуках і вдивлялася в далечінь — настільки, наскільки сягав  більчин зір. Коли сутінки стирали обриси лісу, вона запалювала довгі свічки та в їх світлі віддавалася своєму коханцеві. Але з ким саме вона ділила довгі осінні ночі, залишалося лісовою таємницею.

Так тривало до першого інію, до першої криги в калюжах, до довгого, затяжного сну — завжди в обіймах, але щоразу інших. І кожного з коханців вона любила я в останнє. кожного по-різному. З кожним коханцем вона відчувала себе іншою.

Навесні, коли перше несміливе сонце заглядало в її дім, вона випроваджувала коханця світ заочі й бралася чепуритись. Літо завжди проходило стрімко й гаряче, та щойно ставало ясно, що вечори довшають, а вночі вже не висидиш без пледу, білка діставала свої старі щоденники і вглядалась у далечінь. 

Та не зиму сьогодні виглядала білка зі своїх балконів. Вона принюхувалася до перших ознак старості. До того часу, коли вже ніхто не приноситиме їй на ніч вина, не тертиме в нього апельсинову цедру, не частуватиме шоколадними тортами й кедровими цигарками. Коли амарантовий колір її хутра вкриє сніг сивини. 

Її історії тягнулись десятиліттями. Одні й ті ж коханці не лишались на другу зиму, були з далеких частин лісу, а подруг білка не мала, тож ніхто не міг вирахувати її точний вік. Навіть їжаки, що винюхували повітря під більчиним домом, були різні. Тільки дерево, де жила білка, щороку заводилось новим кільцем, хоча це лишалось секретом в надрах його дерев’яної душі. 

Аж однієї весни черговий більчин фаворит прокинувся від ігор сонячних променів на своїй шубці. Обтрусився, почухав носа і став пригадувати як сюди втрапив. Здивувався, хоч й не надовго, жменьці амарантової тирси коло себе - хто б це запасав щирицю на зиму? А за тим вискочив із порожнього дупла у свіжий, брунькуватий ліс. Амарантова красуня не врахувала одного: білки зимою не впадають у сплячку.

https://www.youtube.com/watch?v=9EmQuMckHFg