Ольга Лавриченко 06 Листопад / Оновлено

альтер

Оповідання / Психологія і відносини

“Коли підходиш до темряви — вона стає світлішою”.

Саме про це подумала Дівчинка-Сяйво, коли вчергове побачила безпросвітну темінь за рогом будинку.

Власне, так її не кликав ніхто, просто сама собі придумала. І тільки я називала її так, але ж вона цього ніколи не чула.

Я так називала її з тих самих пір, коли про неї вперше хтось із друзів згадав в нашій компанії. Так, останнім часом нас доволі багато пов´язувало.

Періодично ми, навіть, заочно перетинались в розповідях друзів.

І зазвичай нас всі порівнювали чи проводили якісь, незрозумілі для мене, аналогії. В мене було непереборне бажання колись таки з нею зустрітися і в якийсь момент, я, навіть, їй написала... І отримала відповідь. Вона писала, що хотіла би поспілкуватись, оскільки також багато про мене чула, і непогано було би нарешті познайомитися.

Але тепер мова не про те.

Дівчинка-Сяйво йшла після важкого вечора додому. Вся запецькана масними і чужими пальцями, розбита і спустошена. Вона була стомлена в трипизди і думала лише про темряву, яку вгледіла на розі.

Якби мені хтось сказав, що вона просто хоче, щоб ця темінь її поглинула - я би повірила. Бо це було дійсно так. Дівчинка-Сяйво справді хотіла влитися в безпросвітність, в тягучу нафту пустки, розчинитися в ній, стати нічим. Тому завидівши цю можливість — прискорила крок.

``Сукасукасука, дааааавааааай, забери мене! втопи! - істерично ловила хвости думок вона, наближаючись до тіні, яку кидав згорблений ліхтар. Але за ним, де здавалось була безодня — вимальовувався кривий тротуар, наот`єбісь побілені стовбури дерев та ями під ногами... Дівчинка-Сяйво нервувала і, здавалося, була за крок до психозу. Вона прискорила крок і за кілька митей вже зірвалась на біг, проте темрява розступалась і погляд вирізняв лише порепаний асфальт та кособокі бордюри.

Так, можливо, мені і хотілось її зупинити в той момент, але насправді вона ще не була готова до цього. Дівчинка бігла з усіх сил далі, задихаючись та збиваючи передки своїх темно-вишневих “мартінів”. Бігла так, що віднімало ноги і кололо в боку, а серце стукотіло десь аж в гортані. Бігла так, шо темніло в очах.

Та в якийсь момент вона почала збавляти темп, бо ноги майже не несли і біль в скронях почав заливати лавою притуплену свідомість. Вона витратила на цей біг всі сили, які лишалися в стомленому тілі, тому вишневі черевики все рідше і важче торкались асфальту.

Дівчинка-Сяйво перейшла на швидкий крок. Вона була розумничкою і знала, що після таких ривків не можна різко зупинятись, оскільки серце могло би зробити таку ж зупинку... Відхекуючись, вона роззирнулась навколо. Темрява відступала, коли вона робила хоч якийсь порух.

Це і був той самий момент — мить нашого знайомства.

- Оль, ти розумієш? - я вийшла з-за дерева, біля якого вона стояла, опершись.

Дівчинка-Сяйво здригнулась і втупившись в мене поглядом, мовчки кивнула.

- Вибач, що так довго не випадало нагоди зустрітися... - мені не було соромно через це. Я просто знала, що мала би раніше вийти з нею на контакт.

- куди я не піду — темрява буде поряд? - захоркано видавила вона.

- так, але не ближче, ніж на крок, — я не знала що ще сказати цій дівчинці, з якої, попри всі брудні сліди на тілі, лилося Світло.

- а ти? - вона кинула на мене зеленооким поглядом.

- а я завжди з тобою...

- не ближче, ніж на крок?

Я мовчки усміхнулася і пригладила темне волосся.

- але ж... - вона розгублена подивилась знову мені і обличчя, — хіба ти — не я?

Вона не бачила мою руку, яка торкнулась її долоні.

Звісно, адже темрява від неї завжди за крок.

18px
Шрифт
Вигляд
Прокручування
A- A+ 18px
Roboto Slab
Open Sans
Noto Serif
PT Sans
1.6
0px
Повільно
A