Бурштинове вікно
Проза / Психологія і відносиниТуман на вулицях тиснув на очі й навіть на думки, знеформлюючи образ реального міста, закутуючи його у власні думки, спогади й фантазії. У його молоці де-не-де прозирали намистини жовтих ліхтарів.
Аж раптом в молочній темряві виринув світлий прямокутник вікна — вікна закинутого житлового комплексу. Звично темні лінії будинків, які, скільки себе пам’ятаю, ніколи не були заселені, хоч збудували їх давно. Комірчини квартир так і залишилися незайманими побутом та життям. Поговорювали, що тут мали оселитися неблагополучні родини, та я ніколи не бачила тут жодної живої душі.
Але попри імлу я впевнено бачила світло з вікна. Без штор чи фіранок, за склом проглядалися обриси кімнати, а саме світло походило від настільної лампи чи приліжкового світильника.
У вікні з’явився силует.
Я підійшла ближче, намагаючись розгледіти його крізь туман і відстань. Це був чоловік, здається, навіть у костюмі.
І раптом він помахав.
Мені?
На ранок спогад, як і туман, розсіявся. За вікном ішов дощ, намагаючись стати снігом.
Я наливала мигдалеве молоко у каву, стежачи, як кудлаті молочні вихрі освітлюють напій. І тоді я згадала вчорашню подію.
Я була впевнена: я вже бачилася з цим чоловіком раніше.
— Єжі, — звернулася я до свого сина, — а ти не помічав, що в тих будинках хтось живе?
— У яких будинках, мамо?
Єжі мив чашку, і вода хлюпотіла, перемішуючи слова.
— У тому новому, закинутому житловому комплексі.
— А… так. Сусіди казали, що там хтось оселився.
— Хтось?
— Мені здається, якась старша пані.
— Старша пані? — перепитала я.
— Ну, так мені здалося.
— А як вона там живе? Чи не зависоко?
Єжі знизав плечима.
— Мам, чому ти питаєш?
— Не знаю… Просто дивно. Ніхто ніколи там не жив стільки років. А тепер раптом…
Я замовкла, ніби боялася договорити.
А потім він продовжив:
— Може, їй потрібна допомога?
— Допомога? — перепитала я.
— Ну… там же нікого більше немає.
Я замислилася.
— А вона там зовсім сама живе? — сказала я. — Може, в неї є син?
— Син? — перепитав Єжі, ніби це слово йому не подобалося. — Не знаю. Сусіди нічого такого не казали.
Я вийшла того ж дня, коли син пішов на роботу, і вирішила пройтися ще раз.
Але темні вікна сьогодні не хотіли ділитися своїми таємницями.
Відтоді як я почала працювати з дому, я час від часу виходила на прогулянки. І тепер ходила майже завжди однією дорогою — тією, що відкривала погляд на те саме вікно.
Увечері, вже за вечерею, Єжі знову повернувся до розмови:
— Може, їй справді чимось допомогти?
— Ти хочеш навідатись?
— А чом би й ні?
І одного вечора ми вирішили все ж навідатися до цієї пані.
Дивно було проходити під’їзд закинутого будинку.
— Яка це може бути квартира? — прошепотіла я коло домофону.
— Не знаю.
Але двері під`їзду виявилися відчинені.
Ми піднялися на четвертий поверх — ніби таємні агенти або підлітки, що крадькома збираються покурити за гаражами.
Дзвінок не працював.
— Постукаймо, — сказала я.
— Давай.
Ми постукали.
За дверима було тихо.
Ми постукали ще раз.
Почекали кілька хвилин, прислухаючись.
Тиша.
Якісь випадкові звуки долинали з вулиці, але всередині квартири ніхто не відповідав.
— Гаразд… може, іншим разом, — сказала я.
— Може, — тихо погодився Єжі.
Виходячи наступного ранку виносити сміття, я зіткнулася з сусідкою — старшою пані, з якою ми лише віталися вже багато років.
— О, Олено, доброго дня!
— Доброго.
Я вагалася лише мить, а потім запитала:
— А ви випадково не знаєте, хто оселився в тих нових будинках? Ну… у тих старих нових будинках.
— Старих нових будинках? — перепитала вона, ніби прислухаючись до самого формулювання. — А… так. Здається, я бачила, що там хтось готується до свят. Наче наряджали ялинку.
— Ялинку? До свят?
— Так, так… Мені здалося, що там нарешті оселилася якась…
Вона зробила паузу перед словом «сім’я».
— …сім’я.
Потім додала тихіше:
— Не знаю. Я бачила лише світло.
Я не хотіла говорити про чоловіка. Можливо, це й був батько того сімейства, якого бачила Олена. Або хтось, кого вона хотіла побачити, тому просто додала:
— Так, я теж бачила лише світло... А як Ви поживаєте?
Олена звела на мене здивований погляд.
— Добре.
— Ви будете святкувати Різдво вдома?
— Напевно.
— А діти?
— Діти? Вони поїхали кудись на різдвяні канікули.
— Куди?
Вона знизала плечима.
І тільки тепер я згадала, що Олена, маючи двох дітей — і вже навіть онуків — рідко коли бувала з ними поруч. Я майже ніколи не бачила її в їхньому товаристві.
Колись я чула розмови, що це були не її власні діти. Це були діти її сестри, яка померла молодою матір’ю.
— Олено… це ж ваші племінники, так?
— Так.
Я сказала обережно:
— А у вас… у вас ніколи не було дітей?
Вона подивилася на мене спокійно.
— Ні, люба. Ніколи.
Я зачастила ходити повз ті будинки. То хто ж там живе насправді? Чоловік? Сім`я? Літня людина?
Тихо падав сніг, закутуючи вулиці у білі ковдри затишку і казки.
Бурштинове вікно знову світилося розмитим сяйвом.
Хто ж там ходить?
Здається, той самий чоловік.
Але ось ще хтось поруч.
Жінка?
Я побачила, як дві постаті обійнялися, потім тихо підійшли до вікна.
І раптом жінка розтанула.
Чи то сніжинка впала мені на око, чи то реальність на мить кліпнула повіками. Світло згасло.
Я повернулася додому. Було вже досить пізно. Вікна нашого будинку здебільшого спали. Та в одному з них я побачила сусідку. Вона тривожно виглядала надвір, ніби чекалючи на когось.
Я сама не знаю чому, я їй помахала їй рукою.
Вона не одразу, але все ж помахала мені у відповідь.
Піднімаючись сходами на свій поверх, я почула, як відчиняються двері.
— Анно, з вами все гаразд? — запитала я.
Вона стояла в коридорі, у домашньому одязі, з таким виглядом, ніби щось сталося.
— Так… ні… так, — сказала вона. — Сьогодні мій син уперше пішов на вечірку з ночівлею. Я дуже хвилююся. І подивилася на мене. Ну так, в мене ж старший син. Я б мала розділити цю тривогу.
Я мовчала, не знаючи, що відповісти.
Анна заговорила швидко:
— Це так дивно… Він ще ввечері гуляв із собакою, а потім повернувся й сказав: «Мам, у тому вікні… у тих старих будинках…вечірка. Як і мої друзі сьогодні збираються на ніч».
Вона ковтнула повітря.
— А потім сказав: «Мам, я сьогодні не прийду ночувати».
Вона подивилася на мене так, ніби я могла щось пояснити.
— Я дуже хвилююся за нього.
І тоді я зрозуміла.
Наш новий сусід - не людина. Не сім`я, не бабуся...
Я обійняла Анну й сказала:
— Все буде добре. Твій син просто дорослішає.
Сніг засипав місто. Так давно не було останніми роками, щоб на Різдво падав сніг.
Чутки про дивне вікно вже ширилися між нами всіма: у нашому будинку й у сусідніх.
Хтось бачив щоразу когось іншого.
Та ніхто так і не знав, хто там живе насправді.
Родини.
Діти.
Самотні бабусі.
Чоловік у костюмі.
Вагітні жінки.
Хтось бачив щоразу когось іншого. Немов те вікно показувало не реальних мешканців, а віддзеркалювало мрії чи спогади того, хто дивиться.
Єжі святкував Новий рік зі своєю нареченою, а я взяла салат, мандарини й солодощі, приготовані на вечерю, і пішла в той дім.
По дорозі я згадувала все, що чула про те вікно. Чутки про те, що хтось оселився, вже ширилися між нами всіма — в нашому будинку і в сусідніх. Але ніхто так і не знав, хто там живе насправді.
Родини. Діти. Самотні бабусі. Чоловік у костюмі. Вагітні жінки.
Домофон виявився зачиненим, але чомусь я була впевнена, що знаю, які цифри треба натиснути.
Ніхто не відповів.
Але двері відчинилися.
Я знову піднялася на той поверх, де колись ми з Єжі шукали старшу пані.
Тепер двері вже були прочинені.
Я зайшла в квартиру, наче до себе додому.
Чомусь я знала, де стоять тарілки, посуд, свічки. Навіть знала, де вмикається музика.
Lounge розлився простором квартири — колонки були розставлені в усіх кімнатах, і звук був м’який, майже невидимий.
І тоді з’явився він.
— Скільки ж тебе треба було чекати? — промовив він.
Я усміхнулася.
— Але ж ти дочекався.
І я зрозуміла: це вікно світилося не тому, що хтось оселився. Я дозволила цьому світлу бути.
