Бурштинове вікно

Туман на вулицях тиснув на очі й навіть на думки, знеформлюючи образ реального міста, закутуючи його у власні думки, спогади й фантазії. У його молоці де-не-де прозирали намистини жовтих ліхтарів.

Аж раптом в молочній темряві виринув світлий прямокутник  вікна — вікна закинутого житлового комплексу. Звично темні лінії будинків, які, скільки себе пам’ятаю, ніколи не були заселені, хоч збудували їх давно. Комірчини квартир так і залишилися незайманими побутом та життям. Поговорювали, що тут мали оселитися неблагополучні родини, та я ніколи не бачила тут жодної живої душі.

Але попри імлу я впевнено бачила світло з вікна. Без штор чи фіранок, за склом проглядалися обриси кімнати, а саме світло походило від настільної лампи чи приліжкового світильника. 

У вікні з’явився силует.

Я підійшла ближче, намагаючись розгледіти його крізь туман і відстань. Це був чоловік, здається, навіть у костюмі.

І раптом він помахав.

Мені?

На ранок спогад, як і туман, розсіявся. За вікном ішов дощ, намагаючись стати снігом. 

Я наливала мигдалеве молоко у каву, стежачи, як кудлаті молочні вихрі освітлюють напій. І тоді я згадала вчорашню подію.

Я була впевнена: я вже бачилася з цим чоловіком раніше.

— Єжі, — звернулася я до свого сина, — а ти не помічав, що в тих будинках хтось живе?

— У яких будинках, мамо?

Єжі мив чашку, і вода хлюпотіла, перемішуючи слова.

— У тому новому, закинутому житловому комплексі.

— А… так. Сусіди казали, що там хтось оселився.

— Хтось?

— Мені здається, якась старша пані.

— Старша пані? — перепитала я.

— Ну, так мені здалося.

— А як вона там живе? Чи не зависоко?

Єжі знизав плечима.

— Мам, чому ти питаєш?

— Не знаю… Просто дивно. Ніхто ніколи там не жив стільки років. А тепер раптом…

Я замовкла, ніби боялася договорити.

А потім він продовжив:

— Може, їй потрібна допомога?

— Допомога? — перепитала я.

— Ну… там же нікого більше немає.

Я замислилася.

— А вона там зовсім сама живе? — сказала я. — Може, в неї є син?

— Син? — перепитав Єжі, ніби це слово йому не подобалося. — Не знаю. Сусіди нічого такого не казали.

Я вийшла того ж дня, коли син пішов на роботу, і вирішила пройтися ще раз.

Але темні вікна сьогодні не хотіли ділитися своїми таємницями.

Відтоді як я почала працювати з дому, я час від часу виходила на прогулянки. І тепер ходила майже завжди однією дорогою — тією, що відкривала погляд на те саме вікно.

Увечері, вже за вечерею, Єжі знову повернувся до розмови:

— Може, їй справді чимось допомогти?

— Ти хочеш навідатись?

— А чом би й ні?

І одного вечора ми вирішили все ж навідатися до цієї пані.

Дивно було проходити під’їзд закинутого будинку. 

— Яка це може бути квартира? — прошепотіла я коло домофону.

— Не знаю.

Але двері під`їзду виявилися відчинені.

Ми піднялися на четвертий поверх — ніби таємні агенти або підлітки, що крадькома збираються покурити за гаражами.

Дзвінок не працював.

— Постукаймо, — сказала я.

— Давай.

Ми постукали.

За дверима було тихо.

Ми постукали ще раз.

Почекали кілька хвилин, прислухаючись.

Тиша.

Якісь випадкові звуки долинали з вулиці, але всередині квартири ніхто не відповідав.

— Гаразд… може, іншим разом, — сказала я.

— Може, — тихо погодився Єжі.

Виходячи наступного ранку виносити сміття, я зіткнулася з сусідкою — старшою пані, з якою ми лише віталися вже багато років.

— О, Олено, доброго дня!

— Доброго.

Я вагалася лише мить, а потім запитала:

— А ви випадково не знаєте, хто оселився в тих нових будинках? Ну… у тих старих нових будинках.

— Старих нових будинках? — перепитала вона, ніби прислухаючись до самого формулювання. — А… так. Здається, я бачила, що там хтось готується до свят. Наче наряджали ялинку.

— Ялинку? До свят?

— Так, так… Мені здалося, що там нарешті оселилася якась…

Вона зробила паузу перед словом «сім’я».

— …сім’я.

Потім додала тихіше:

— Не знаю. Я бачила лише світло.

Я не хотіла говорити про чоловіка. Можливо, це й був батько того сімейства, якого бачила Олена. Або хтось, кого вона хотіла побачити, тому просто додала:

— Так, я теж бачила лише світло... А як Ви поживаєте? 

Олена звела на мене здивований погляд.

— Добре.

— Ви будете святкувати Різдво вдома?

— Напевно.

— А діти?

— Діти? Вони поїхали кудись на різдвяні канікули.

— Куди?

Вона знизала плечима.

І тільки тепер я згадала, що Олена, маючи двох дітей — і вже навіть онуків — рідко коли бувала з ними поруч. Я майже ніколи не бачила її в їхньому товаристві.

Колись я чула розмови, що це були не її власні діти. Це були діти її сестри, яка померла молодою матір’ю.

— Олено… це ж ваші племінники, так?

— Так.

Я сказала обережно:

— А у вас… у вас ніколи не було дітей?

Вона подивилася на мене спокійно.

— Ні, люба. Ніколи.

Я зачастила ходити повз ті будинки. То хто ж там живе насправді? Чоловік? Сім`я? Літня людина?

Тихо падав сніг, закутуючи вулиці у білі ковдри затишку і казки. 

Бурштинове вікно знову світилося розмитим сяйвом.

Хто ж там ходить?

Здається, той самий чоловік.

Але ось ще хтось поруч.

Жінка?

Я побачила, як дві постаті обійнялися, потім тихо підійшли до вікна.

І раптом жінка розтанула.

Чи то сніжинка впала мені на око, чи то реальність на мить кліпнула повіками. Світло згасло.

Я повернулася додому. Було вже досить пізно. Вікна нашого будинку здебільшого спали. Та в одному з них я побачила сусідку. Вона тривожно виглядала надвір, ніби чекалючи на когось.

Я сама не знаю чому, я їй помахала їй рукою.

Вона не одразу, але все ж помахала мені у відповідь.

Піднімаючись сходами на свій поверх, я почула, як відчиняються двері.

— Анно, з вами все гаразд? — запитала я.

Вона стояла в коридорі, у домашньому одязі, з таким виглядом, ніби щось сталося.

— Так… ні… так, — сказала вона. — Сьогодні мій син уперше пішов на вечірку з ночівлею. Я дуже хвилююся. І подивилася на мене. Ну так, в мене ж старший син. Я б мала розділити цю тривогу. 

Я мовчала, не знаючи, що відповісти.

Анна заговорила швидко:

— Це так дивно… Він ще ввечері гуляв із собакою, а потім повернувся й сказав: «Мам, у тому вікні… у тих старих будинках…вечірка. Як і мої друзі сьогодні збираються на ніч».

Вона ковтнула повітря.

— А потім сказав: «Мам, я сьогодні не прийду ночувати».

Вона подивилася на мене так, ніби я могла щось пояснити.

— Я дуже хвилююся за нього.

І тоді я зрозуміла.

Наш новий сусід - не людина. Не сім`я, не бабуся...

Я обійняла Анну й сказала:

— Все буде добре. Твій син просто дорослішає.

Сніг засипав місто. Так давно не було останніми роками, щоб на Різдво падав сніг.

Чутки про дивне вікно вже ширилися між нами всіма: у нашому будинку й у сусідніх.

Хтось бачив щоразу когось іншого.

Та ніхто так і не знав, хто там живе насправді.

Родини.

Діти.

Самотні бабусі.

Чоловік у костюмі.

Вагітні жінки.

Хтось бачив щоразу когось іншого. Немов те вікно показувало не реальних мешканців, а віддзеркалювало мрії чи спогади того, хто дивиться.

Єжі святкував Новий рік зі своєю нареченою, а я взяла салат, мандарини й солодощі, приготовані на вечерю, і пішла в той дім.

По дорозі я згадувала все, що чула про те вікно. Чутки про те, що хтось оселився, вже ширилися між нами всіма — в нашому будинку і в сусідніх. Але ніхто так і не знав, хто там живе насправді.

Родини. Діти. Самотні бабусі. Чоловік у костюмі. Вагітні жінки.

Домофон виявився зачиненим, але чомусь я була впевнена, що знаю, які цифри треба натиснути.

Ніхто не відповів.

Але двері відчинилися.

Я знову піднялася на той поверх, де колись ми з Єжі шукали старшу пані.

Тепер двері вже були прочинені.

Я зайшла в квартиру, наче до себе додому.

Чомусь я знала, де стоять тарілки, посуд, свічки. Навіть знала, де вмикається музика.

Lounge розлився простором квартири — колонки були розставлені в усіх кімнатах, і звук був м’який, майже невидимий.

І тоді з’явився він.

— Скільки ж тебе треба було чекати? — промовив він.

Я усміхнулася.

— Але ж ти дочекався.

І я зрозуміла: це вікно світилося не тому, що хтось оселився. Я дозволила цьому світлу бути.