Частина четверта. Естафету передав, естафету прийняв

Чоловік, якби й зміг зрозуміти, що думає жінка, все одно не повірив би.

Хвиля роздратування збільшувалася в геометричній прогресії. Єва, як їй здавалося, вже більше сотні разів навпомацки повторила стандартний рух пальцем по сенсорному екрану, що виявилося безрезультатним. Ніщо не здатне так сильно роздратувати сонну людину, як невдалі спроби вимкнути будильник, не розплющуючи очей. Хіба пищання комара над вухом, але це лихо трапляється ввечері.

Нарешті їй вдалося досягнути своєї цілі, телефон припинив видавати стандартний паскудний звук. Дівчина з насолодою перевернулася на інший бік, навіть почала потроху знову провалюватися в сон, але схоже не судилося.

У затуманену свідомість прорізався чийсь тихенький голосок:

— Алло… Алл-о-о-о-о… Чому мовчиш?

І тут Єва зрозуміла, чому так довго не вдавалося вимкнути будильник. Нарешті прокинулася достатньо для того, щоб згадати, що взагалі його не заводила — пошуки пошуками, а не висипатися під час відпустки — це гірше смертного гріха. Та й взагалі вона більшу частину часу тримала мобільний вимкненим. Напевно напередодні сильно стомилася, тому й забулася за нього.

Дівчина взяла до рук телефон. На дисплеї світився напис «Мама». О! Давненько вони не зідзвонювалися.

— Слухаю, мамуню, — професійно зробила голос максимально не сонним.

— Ну нарешті! Ото зв’язок! Стабільний, ніби моя психіка після знайомства з твоїм татком.

Євині батьки — то чудна пара. Замолоду як почали сваритися через кожну дрібницю, так і донині живуть. Вони з тих людей, які завжди знаходять за що б причепитися, але водночас, догиркавшись до налитих кров’ю очей, крізь зуби цідять «люблю тебе». Ніхто їм не пророчив довгого сімейного життя, навіть вони самі. Але наперекір всьому і всім ці двоє вже майже три десятиліття залишалися сімейною парою.

— Ти як завжди…

Далі полилася стандартна розмова між мамою й донькою про все і ні про що. Маленькі крихти хвилювання дівчини швидко розвіялися. Очевидно, що жінка не здогадувалася про геть нерозумну витівку своєї єдиної дитини. Також Єва чомусь вирішила притримати інформацію про те, що отримала пропозицію від Артема і погодилася на неї. Це дівчину спантеличило, адже вона завжди прагнула повідомити мамі радісні новини. Та як слід обдумати ситуацію не встигла, бо…

— А ти знаєш, що вчора в твоїй школі сталося?

— Щ-що? — відчула як спалахують вуха і стає млосно всередині.

— Вчитель, в якого ти закохана була, схоже з бабами своїми не розібрався.

— Ти знала?!

— Знала що? А, ти про твоє дитяче захоплення біологом? Та ти ж про нього тріщала ледь не щодня. Що тут знати! Ти мені тоді додала кілька сивих волосин. Ледь дочекалася, коли школу закінчиш.

— А що, не влаштовував такий проєкт зятя? — вирішила перевести все в жарт.

— Та ти тоді такою вітряною і мрійливою дівчинкою була… І геть дитиною. Між вами прірва пролягала. Я боялася, аби це не переросло для тебе у драму, — помовчала трохи й додала: — А зараз я знаю, що він ще й непутящий якийсь.

— Тобто?

— Ой, я ж не розповіла. Суть ось в чому… — ця жінка завжди вміла в барвах розповісти про подію. З епітетів та інтонацій Єва зробила висновок, що мама тепер думає про вчителя як про бабія. Неприємно. Довелося з усіх сил стримуватися, аби не розбовкати зайвого.

— Мам, а що то за дівчина була… — обережно перейшла до того, що її хвилювало найбільше, — якій так не пощастило?

— Не знаю. Шкільнота відео злила, але обличчя «замилила», імен не називала. Та і якість того ролика дуже низька. Але воно й на краще, кому захочеться такої слави?

— І то вірно. А де саме відео опублікували? — Єва постаралася останню фразу сказати тоном людини, яка колись, можливо, знічев`я подивиться його.

— В групі нашого міста.

Дівчина ще трохи поговорила з мамою і вони попрощалися. Щойно поклала слухавку, одразу почала шукати той самий ролик. Сильно старатися для цього не довелося. Публікація, що з’явилася о першій ночі, вже зібрала більше тисячі лайків і сотні коментарів. Хтось просто сміявся, а хтось обирав чиюсь сторону і відповідно захищав або вчительку, або «незнайомку». Були й такі, що співчували Георгію Степановичу, або різко засуджували.

Обличчя Єви й біолога були «замилені», а от Олі так сильно не пощастило. У дівчини було два пояснення: або школярі недолюблюють вчительку математики, або їхня ціль полягала в тому, щоб ославити своїх вчителів, але вони не наважилися показати обличчя того, з ким ще доведеться вчитися.

Єва з десяток разів передивилася відео, поки не без полегшення дійшла висновку, що її там дійсно не впізнають. Дівчині навіть стало трохи шкода Олю. Мабуть, з працевлаштуванням у неї виникнуть проблеми.

Після сніданку Єва ввімкнула режим детектива. На її власний подив, вчорашня пригода сумнівної приємності не відбила в неї бажання шукати хлопців, які їй раніше подобалися. Ще раз проглянувши свій список, вона дійшла висновку, що з незнайомцем, який цілком міг виявитися немісцевим, і сином лікарів, який ще в шкільні роки переїхав, буде складніше. З двох, що лишилися, обрала своє кохання з дитячого садочку, керуючись методом вибору Георгія Степановича, коли потрібно когось викликати до дошки: з кінця списку, з початку, знову з кінця і так далі.

Посміялася сама собі з того, що так її пошуки будуть схожими на естафету, яку вчитель передав Богданові, і з незвичної ідеї — всіх своїх «колишніх» якось пов’язати між собою, та взялася думати, як же знайти свою ціль номер два. Їхні шляхи розійшлися, коли вони випустилися з садочка. Тоді вони пішли до різних шкіл. 

Хтозна, можливо, аби склалося інакше, то ніколи б і не існувало цього списку колишніх симпатій…

А знайти сліди Богдана виявилося дуже просто. Хлопець підтримував дружні стосунки з багатьма дівчатами з садочка, тому знайти когось в мережі, маючи спільних знайомих геть не складно.

Коротко стрижений блакитноокий брюнет дивився на неї з чималої кількості фотографій, викладених у соціальні мережі. Схоже, за всі ці роки він не змінився — мав купу світлин у компанії осіб жіночої статі. Це викликало не дуже приємні відчуття — бабії Єві ніколи не подобалися. Але була й добра новина. Судячи з геолокацій на публікаціях, та власне й з обстановки на фотографіях, дівчина сміливо могла сказати, що він зараз живе у їхньому рідному місті. Лишалося вирішити, як налагодити з ним контакт.

Перший варіант був очевидним і логічним: написати йому в котрійсь з соціальних мереж. Але в такому випадку залишався ризик лишитися проігнорованою, бо він її не впізнає, або просто не захоче спілкуватися. Тому потрібно було брати неочікуваним штурмом, або, говорячи простіше, заявитися в гості без попередження.

Ще з дитинства вона пам’ятала, як батьки забирали їх додому, тому Єва знала, що Богдан живе в восьмиповерховому будинку, неподалік від садочка. Точніше їй запам’яталося гігантське дерево біля нього, в яке вросла лавочка. Бувши дитиною вразливою, дівчинка боялася що рослина і її проковтне, якщо підійде занадто близько.

Бабусі біля під’їзду — це таки чудове джерело інформації. Особливо якщо ти молода світловолоса красунечка з милою посмішкою. І ось Єва вже натискає кнопку дверного дзвінка.

— Чим можу допомогти?

Дурнувате обличчя дівчини потрібно було бачити. Воно й не дивно! Пам’ятала вона п’ятирічне хлоп’я, а виросло воно в українську версію Деймона Сальваторе[1], одягненого в темно-коричневі штани вільного крою та чорну сорочку. Лише волосся їжачком трохи псувало картину. Іншій це так би в очі не впало, знайшлися б і ті, хто був би в захваті. Але Єва належала до тих дівчат, котрі люблять, щоб у пасма хлопця можна було запустити руку, але при цьому геть довгі чоловічі шевелюри її дратували.

— Дівчино?

«Цікаво, а чому на фотках він виглядає геть не так? Що за магія? Боже, який у мене, виявляється хороший смак…»

— Я… Ти не впізнаєш мене? — подумки обізвала себе дурепою. Вони востаннє в садочку бачилися, а зараз їм вже ближче до тридцяти, ніж до двадцяти. Але вигадати, чого б більш розумного сказати не вдалося.

— А повинен?

— Я — Єва. Ми разом до дитячого садочка ходили.

— Допустимо, — відповів Богдан після того, як пильного оглянув її з ніг до голови неприємно скептичним поглядом, — я тебе згадав. Чого ти тут?

З дівчини почали виходити якісь зовсім нерозбірливі шматочки слів і дивні звуки. Вже з другим хлопцем зі списку вона відчула себе абсолютною дурепою. Можливо в неї просто якась дивна реакція на скоре весілля? Унікальний різновид синдрому нареченої?

Хлопець швидко зрозумів, що відповідь він так просто не отримає. Тому вхопив свою неочікувану гостю вище ліктя і затяг до квартири. Єва не чинила опору. Богдан зачинив двері й знову взявся вивчати одногрупницю з садочка, яка саме гралася пальцями, очевидно не знаючи, що робити далі. Він голосно видихнув і провів її до кімнати, а сам пішов до кухні.

Богдан жив у стандартній однокімнатній квартирі. Інтер’єр витриманий у кремово-оливковій гамі. Мінімум меблів, ламінована підлога, лаконічні підвісні люстри. Єва не могла зрозуміти, як в такому малесенькому приміщенні можна зберегти чистоту простору. Однокімнатні квартири всіх її знайомих вирізнялися захаращеністю. Як не крути, а місця для речей мало, тому вони поступово починають заполоняти буквально всі вільні куточки.

— Попий водички.

Дівчина, що перебувала у глибокій задумі, злякалася від голосу над вухом. Зірвалася з дивану, розмахуючи руками й забилася об щось правицею. Перепоною на траєкторії її руху виявилася чашка, вмістом якої заляпало диван, підлогу і навіть трохи Богдана.

Хлопець кинув красномовний погляд на Єву, показово струсив воду з руки прямо їй в обличчя, зробивши три різкі рухи, й знову зник на кухні.

— Дякую, — видихнула горе-гостя, зробивши ковток з наново наповненої чашки. — І вибач.

— О, до тебе повернулася здатність говорити, — сів на протилежному кінці дивану, прилаштувавши щиколотку правої ноги на коліні іншої, та одягнув самовпевнений вираз обличчя. — Тоді я готовий слухати.

Так, впевненості у собі в нього точно не поменшало! Єва різко зрозуміла, чому в дитинстві так часто дратувалася через нього. Тоді думала, що відчуває ревнощі. Але ні. То все через симпатію до зарозумілого павича. Зараз навіть не зрозуміло, злиться вона на себе чи на його характер. Та й не важливо це нині.

Дівчина розпочала все це, щоб порозставляти крапки в незакінчених історіях з минулого, а не для написання нових розділів. Раптом стало все одно на поведінку Богдана як тодішнього, так і нинішнього, а також на те, що він там подумає, коли дізнається, навіщо вона прийшла. Єві лише потрібна його відповідь. Мотивація деяких вчинків осіб жіночої статі — таємниця покрита мороком. Вона просто взяла і виклала все, починаючи від пропозиції Артема і закінчуючи ціллю її візиту до Богдана.

Зчитати реакцію хлопця було неможливо. Він просто мовчав, обпершись підборіддям об руки, складені в замочок, і вивчав поглядом підлогу.

— Бодю? Ти не подумай, я не в коханні тут прийшла зізнаватися, — байдужість почала вивітрюватися. — Просто... як істинній дівчині припекло дізнатися… Бодю?

Хлопець раптом гучно розреготався. Єва від такої реакції готова була розплакатися.

— Ой, Єво. Ти щойно розбила моє життя на «до» і «після». Я роками від параної мучився, оглядався на кожного, аналізував погляди.

— Е-е-е…

— Ні, ти зараз серйозно?

— Ну…

— Ти реально не помічала?

— Не помічала що?!

Частина п’ята. Сукні замість яблук

Частина з гумористичної повісті ``Вояж перед весіллям``. Шукайте інші розділи у збірці з відповідною назвою.        

12.06.2025

Читати 0