Частина десята. Голубиний послід для щастя, сорому та бід

Кажуть, коли когось зустрічаєш та відчуваєш, що це кохання з першого погляду — утікай якнайшвидше туди, звідки прийшов. Бо це не кохання, а просто двоє психів знайшли один одного.

— Та годі вже! Мене зараз знудить, — не витримав Богдан. — Я думав, це лише кіношний штамп, а, виявляється, люди, які так роблять, існують.

Єва вже пів години намотувала кола квартирою, а так, як вона однокімнатна, хлопець за цей час встиг з десяток разів збитися, рахуючи, скільки разів дівчина пройшла повз нього. Здоровий нічний сон не зміг впоратися з хвилюванням перед зустріччю з незнайомцем зі списку, а точніше, з Женею.

— Це ти його знайшов. Терпи тепер.

Бодя вперше засумнівався в тому, що зробив. Хтось з цих двох точно прикінчить його. Ні, вирішено, треба евакуюватися з території бойових дій. Він саме зібрався вдати, що потрібно терміново спуститися до мами, як в двері подзвонили. Євині очі раптом розширилися і вона повільно присіла на край дивану.

— Що з тобою сталося? Ніби підмінили. Менше, ніж за два дні стала нервовою боягузкою, — задумався над тим, чи буде гуманно лишити її сам на сам з гостем.

— Відчиняй, — єдине, що сказала у відповідь.

Богдан максимально тихо наблизився до дверей. Відчинив і хутко заскочив на кухню, де став чекати, коли Женя, який точно почув характерний звук від ключа в замку, спробує зайти до квартири. І дійсно, не минуло й хвилини, як всередину просунулося спантеличене обличчя:

— Агов? — невпевнений майже шепіт. — Богдане?

Женя точно знав, що прийшов за правильною адресою, адже подруга довезла його ледь не до дверей потрібного під’їзду. Точніше, за кермом був він сам, а Ліна лише вказувала напрямок. Номер квартири теж сплутати не міг, бо він збігався з віком його бабусі. Дивний звісно спосіб запам’ятати число, але так вже сталося.

Хлопця почали мучити сумніви. Вся ця історія від початку була якоюсь дивною. Ліна, яка знала, що він не любить подібних прохань, раптом почала ледь не благати допомогти якомусь її знайомому. Причому описала того бідолаху так, ніби той на силу запам’ятав як вмикати й вимикати комп’ютер.

Загалом не дивно, що людина, яка кожен будній день мусить бігати від одного комп’ютера до іншого і постійно щось чи то налаштовувати, чи то ремонтувати, не дуже радітиме проханням на кшталт «будь другом, перевстанови операційку». Під час своїх законних вихідних Женя як ніхто інший прагне мати справу з комп’ютером лише як звичайний користувач, а не майстер. Коли кілька років тому батьки жартували, що в них скоро з’явиться «персональний безплатний комп’ютерник», це викликало не лише смішок, а й почуття гордості за себе. Втім, з часом довелося прозріти, як же він помилявся.

І ось ця Ліна зі своїм Бодею-ламером[1]. Чесно кажучи, не відмовив лише тому, що в університетські роки вона сильно допомагала йому зі смертельно нудною «гуманітарщиною», чи як сама дівчина її величала, предметами для загального розвитку.

Знав би Женя, як безбожно його обдурили — натиснув би на капці. Річ у тім, що коли Богдан «випадково» пригадав Євину історію з незнайомцем і голубами, Ліна одразу зрозуміла, про кого йдеться. Але з сумом додала:

— Навіть якщо твоя знайома знайде його, то він удасть, що не впізнав її.

— Але чому?!

Відповідати на це запитання дівчина не захотіла, але натомість загорілася бажанням організувати їм зустріч без згоди Жені. Так Богдан і став нерозторопним знайомим, в якого злетіла операційна система. Витівка, що закінчилося переховуванням у власній квартирі.

Нарешті Женя наважився увійти. У правильності свого вчинку хлопець сильно сумнівався, але ж він не збирається нічого красти урешті-решт. Що як господар помешкання просто задрімав, поки чекав на нього…

А Богдан часу не гаяв. Щойно випала можливість, вискочив з квартири й зачинив двері на ключ. Він старався робити все якомога тихіше, але перевірити, чи його засікли, було не можливо. Опісля написав повідомлення для Єви: «Відчиню через пів години», і почав спускатися східцями. Та раптом, пройшовши всього пару поверхів, закляк.

«Це я закрив дівчину з малознайомим хлопцем? А що як Женя маніяк якийсь? — почав підійматися. — Та ні, Ліна говорила, що давно і добре його знає, — знову зупинився. — Стоп, а на скільки близько я знаю її? — продовжив йти до своєї квартири. — Краще буду поруч».

Богдан сів на східцях достатньо далеко для того, щоб його не помітили крізь вічко — інтуїція підказувала, що якщо Єва його побачить, то тарабанитиме, або поки він не відчинить, або поки сусіди не прийдуть жалітися. Засік обіцяні в повідомленні пів години.

Тим часом у квартирі двоє приголомшених людей дивилися одне на одного.

— Ти?! — занадто голосно сказав Женя.

— А? Так, я… — і чому це він на неї витріщився, ніби на тінь батька Гамлета? — А це — ти.

— Ага… То ти — Богданова дівчина? — швидко зорієнтувався. — Де комп?

— Яка дівчина? Який комп?

— О, бачу, — проігнорував нерозуміння Єви й попрямував до столу за її спиною.

— А… де Богдан? — дівчина не могла зрозуміти, чому Женя замість того, щоб розмовляти з нею, вмикає комп’ютер.

— Тобі видніше.

Єва побігла на кухню, перевірила ванну і туалет — пусто. Нарешті помітила, що її телефон засвітився: «Відчиню через пів години». Що?!

— Не зрозумів, — крикнув хлопець з кімнати. — Все ж працює.

Дівчина зиркнула в його бік, а тоді кинулася до дверей — зачинено. Заглянула у вічко — нікого.

— То нащо мене звали? — зазвучало вже в метрі від неї.

— Я тебе не звала! То Богдан сам. Навіть не запитав. І взагалі, чому ти докопався до того комп’ютера?!

— Що?!

— Що?..

Він витріщався на неї, вона — на нього. А на них — тиша. Не зрозуміло, правда, також дивилася, чи просто тиснула. Потроху обоє починали розуміти, що десь їх обдурили.

— Мене подруга попросила зайти до твого Богдана, операційку перевстановити, — Женя перший почав приходити до тями. — А ти що скажеш?

— По-перше, він не мій.

— По-друге?

— Ти мав зустрітися зі мною. Ні, навіть не так. Бодя сказав, що все тобі розповів і ти також загорівся бажанням зустрітися.

— Що розповів? Нічим я не загорявся. Хіба локально, в п’ятій точці. І що означає «також»?

— Ой… Це застаріла інформація. Я раніше хотіла. А зараз не хочу. Але Бодя сказав, що в мене немає вибору.

— Дідько, — потер обличчя правою рукою. — Не знаю, навіщо, але твій Бодя постарався, щоб організувати нам зустріч. Можливо, і Ліна взяла участь у цьому, якщо звісно дружок твій і їй локшину на вуха не навішав.

— Я вже говорила, що він не мій…

— Мені однаково. І взагалі, я йду звідси, — попрямував до дверей.

— Агов! — схопила за руку над ліктем, коли хлопець порівнявся з нею. — Ти не можеш отак просто піти. Я ж бачила, що ти впізнав мене. Чому ти навіть ім’я моє не запитав? Чому ти взагалі ні про що не запитав і йдеш?!

— Я поцікавився, якого дідька відбувається. Плюс-мінус зрозумів ситуацію.

— Я не про ті питання!

— Чого ти постійно кричиш? Голова гуде. Пусти, — висмикнув свою руку з її долоні. — Я йду додому.

— Ну йди, йди…

Єва єхидно заусміхалася від спроб Жені вийти з квартири й набрала повідомлення для Богдана: «Краще через годину». Хочеш повернути дівчині зацікавленість у чомусь — прояви байдужість. Адже лише їй можна ставати апатичною до тих чи інших речей. Подібні прояви з його боку будуть сприйняті не інакше як удар по самолюбству. А вираз обличчя хлопця-якого-нічого-не-цікавить потрібно було бачити, коли вона повідомила йому про ще один сюрприз від «її» Боді.

Дівчина найнахабнішим чином мирно вляглася на дивані, закинувши одну ногу на іншу, заплющила очі й стала чекати, що Женя далі робитиме чи говоритиме. Перші кілька хвилин з коридору долітало періодичне злісне буркотіння, в якому, якщо дуже постаратися, можна було вчути лайку. Втім через певний час Єва відчула, як хлопець сів на підлогу й обперся спиною об бильце дивану.

— Моє прокляття знайшло мене саме, — це був тон людини, яка після тривалої боротьби нарешті змирилася.

— Називай його Євою.

— Ти навіть не здогадуєшся, якою бідою для мене стала, Єво.

— Дуже цікаво! Розкажи.

Все почалося того дня, коли сталася та прикрість з голубами. За народною прикметою, послід цих птахів приносить щастя. Єва тоді дізналася, що то неправда, бо сама лише осоромилася. Женя також припинив вірити у цю дурницю, бо його спіткала ціла купа різних бід.

Він одразу помітив миле біляве створіння з зеленими оченятами. Тоді вона була ще майже дитиною. Хлопець закохався з першого погляду. У щирість. В нашій реальності, де всі навчилися приховувати власний внутрішній світ, емоції, тримати дистанцію одне від одного та уникати зорового контакту, дівчина, яка посміхається так щиро, всім своїм обличчям, не маючи наміру справити гарне враження, чи привабити особу протилежної статі, а просто тому, що такий її внутрішній стан, сяє яскравіше сонця. Вона стала свічкою для нього-метелика. Женя потайки йшов за нею і її подружкою та милувався.

Ніколи він ще не був комусь на стільки вдячним, як вуличним музикантам, які змусили її зупинитися. І тоді хлопець наважився. Потягнув танцювати. А дівчина не стала протестувати. Нарешті побачив зблизька. Дійсно, зовсім юна, більш як п`ятнадцять не даси. Цікаво, чи є якісь шанси у дев’ятнадцятирічного студента?

Думав собі, думав. Хвилювання зростало. І раптом примітив сюрприз від голубів на її волоссі. Йому не хотілося сміятися, але чомусь засміявся. Єва, коли зрозуміла, що сталося, кинулася тікати, а Женя побіг за нею. Пересуватися було складно — через дощові краплі доводилося постійно мружитися.

Він не помітив машину, яка несподівано з’явилася із-за повороту, а за мить лишилася лише темрява. Розвіялася вона наступного дня. Замість неї — струс мозку і зламана нога. Дівчину не наздогнав і як її знайти — невідомо. Екзамен пропустив, а отже, злетів зі стипендії.

Зачіпок не лишилося. Вона звісно виглядала як школярка, але цілком могла бути й студенткою коледжу або навіть університету. Він анічогісінько про неї не знав. Не можна ж просто ходити по місцевих навчальних закладах і питати, чи не знають вони юну білявку з чарівною посмішкою. Та й хтозна, чи незнайомка взагалі хоч в цьому місті навчається, а не як він, у сусідньому.

Саме тому Женя, як тільки виписався з лікарні взяв собі за звичку приїжджати час від часу до того місця, де вони зустрілися. Він не робив цього систематично. Коли випадала нагода і накочувався відповідний настрій, тоді й вирушав в дорогу. Це могло б бути доволі романтичним, але він жодного разу не зміг пройтися тою милою вуличкою з акуратними клумбами, не втрапивши в якусь халепу.

Того літа, в порівнянні, насправді ставалися ще дрібниці. То хтось водою обіллє, то вріжеться рукою з морозивом, то гаманець поцуплять. Тепла пора року швидко добігла кінця і Женя повернувся до навчання. Він став значно рідше приїздити на те місце, та й вже почав змирятися з думкою, що незнайомку більше ніколи не побачить. Знайшов собі роботу, познайомився з цікавою дівчиною, яка нарешті змогла відволікти його від Єви.

Майже рік все було добре. Рівно до того моменту, як їй захотілося поїхати прогулятися тим самим містечком, бо «говорять, що там дуже красиво». Хлопець погодився, попри спогади про незнайомку. Не побиватися ж йому все життя за дівчиною, з якою на жодне побачення не ходив!

Оминути місце зустрічі з Євою виявилося завданням нереальним, тому довелося активно переконувати себе, що та смуга з невдач була лише занадто довгим ланцюжком неприємних збігів.

Та як же він помилявся! На тій вуличці Женіні стабільні стосунки перетворилося на стереотипну мелодраму.

Все почалося, коли хлопець і дівчина, гуляючи там, випадково зустріли її колишнього. Вона нічого не стала приховувати, розповідаючи про стосунки з ним. Безтурботно додала, що то давно минуле. У Жені не було причин сумніватися. До того ж він помітив, що постійні дрібні неприємності припинили переслідувати його.

— Чорна смуга завершилася, — пробубнів комусь невидимому перед собою, стискаючи руку коханої.

— Ти про що?

— Не зважай, колись розповім, — вперше за тривалий час відчувши себе спокійно під час прогулянки цим містом, хлопець і думки не допустив, що доля не змінила напрям, а лише збільшила свої ставки.

Події, що відбулися за наступний рік можна описати в кількох коротких фразах його дівчини:

— Так, я вийду за тебе.

— Я вагітна.

— Ти не розумієш, я завжди його любила.

— Все, досить! Це не твоя дитина. Я думала, ти давно здогадався.

Після невдалих стосунків Женя пообіцяв собі зав’язати з романтикою. В його житті час від часу з’являлися жінки, але спілкування з ними обмежувалося парою-трійкою зустрічей. Натомість хлопець занурився в роботу. Спершу нетривалий час працював на маловідому фірму, потім влаштувався помічником майстра з ремонту комп’ютерів і нарешті почав працювати сам на себе.

Хлопця все цілком влаштовувало, за виключенням клієнтів з того самого злощасного міста голубів, що страждають проносом. Вони завжди виявлялися проблемними. Здавалося б, можна просто не приймати замовлення від них, але Женя чомусь вбив собі в голову, що якщо не тікати й бути впертим, то зможе перебороти широченну смугу невдач.

Обуренню Єви не було меж. Вона майже фізично відчула, як всередині все небезпечно забулькало. Ще одне його слово, і той казан вибухнув би як вулкан, але Жені пощастило вчасно замовкнути. Дівчина використала кількахвилинну тишу, аби трішки заспокоїтись, а тоді сказала:

— І чому це ти вирішив, що я в усьому винна? — голос її хоч і міг здатися, на перший погляд, спокійним, оживляв в уяві асоціації з кінчиком ножа, яким хтось обережно проводить по горлу.

— Бо так і є.

— Вибач?!

— Ця ситуація давно припинила бути такою, в якій доречні вибачення.

— Я й не просила вибачення, придурок!

— Ну чому ти знову кричиш? — Женя різко зірвався на ноги, Єва також зіскочила з дивану. — Боже, як же добре, що я тебе не знайшов, коли мені було дев’ятнадцять. Ти клята агресивна істеричка. Але тоді я з дуру все одно намагався б…

— Що?!

— Не важливо.

Єва несвідомо стискала пальцями руки вище ліктя. Її бісило, коли хтось починав озвучувати якусь думку, але не договорював. Це ніби спосіб принизити, продемонструвати власну кращість і твою недостойність знати щось, або ж сказати «ти тупий, якщо не можеш сам здогадатися».

— Що ж, тоді подумай над тим, що не я бігала за дівчиною, яку принизила, очі зажмуривши, не я тобі зраджувала і не я зводила зі зрадницею, не я винна в твоїй параної, яку ти виплекав на основі кількох збігів. — Єва аж запишалася собою, коли зрозуміла, що змогла нарешті говорити спокійно. — І ще, аж ніяк не моя вина в тому, що тобі насті-і-і-і-льки кортіло всі ці роки знайти мене, що ти добровільно йшов на невдачі.  

— Неправда…

— Судячи з твого виразу обличчя, ти це про останнє. Але тоді поясни мені, яка адекватна людина добровільно в полум’я кидатиметься? Тут така справа, Женю… — скоротила відстань між ними до близько тридцяти сантиметрів, — ти або божевільний, або… — нагнулася до нього, підняла голову і нагородила поглядом переможниці, — або ти закоханий у мене по самі вуха.

Єва різко відскочила на колишню позицію. Поки вона не проговорила фразу до кінця, в голові це звучало ефектно. Дівчина прагнула приголомшити хлопця, розбити фундамент бачення ситуації. Дівчина й сама не вірила в довготривалість так званого кохання з першого погляду. Аналізуючи саму себе, яка раніше так швидко «перемикалася» з одного на іншого, вона вивела висновок, що все це рожеве марево розвіюється швидше ранкового туману над рікою, якщо не отримує продовження в стосунках, або ж якщо людина не є одержимою ідеєю бути закоханою і культивувати ці свої почуття. Останнє Єва з роками почала класифікувати як різновид психічного розладу.

Тишу між ними прогнав звук ключа, який відмикав дверний замок. Невже минула ціла година?! Жоден з них не рушив з місця, натомість дві пари очей метнулися в напрямку виходу. Певно обоє підсвідомо сподівалися, що зараз до квартири зайде Богдан і зробить щось з цією неприємною напругою між ними. Втім, нічого такого не відбулося.

Хлопець отямився першим. До виходу дійшов спокійно, та від того, щоб гучно ляснути вхідними дверима не втримався.

Частина одинадцята. Приховані маніпуляції

Частина з гумористичної повісті ``Вояж перед весіллям``. Шукайте інші розділи у збірці з відповідною назвою.           

16.07.2025

Читати 1