Частина друга. Навіжена в бірюзових туфлях
Проза / Гумор
Людина пізнає себе не в думці, але діючи.
Невеличка дорожня сумка була достатньо легенькою для того, аби без особливого дискомфорту носити її на лікті зігнутої руки. Вистукуючи шпильками бірюзових туфель по асфальтованій доріжці рідного міста, Єва відчувала незвичний трепет, від якого приємно поколювало всередині. Вона тішилася від думки, що наважилася на цю авантюру, а також від візиту в рідні краї. Як би добре їй не жилося у квартирі багатоповерхівки, на скільки б багато не платили на улюбленій роботі, а стежки, які пам’ятають твої дитячі ніжки завжди посідатимуть особливе місце у серці.
А початок пригоди виявився багатообіцяльним. Вранці їй довелося у швидких темпах завершувати нагальні справи на роботі, інакше заяву на відпустку керівник не підписав би, навіть з урахуванням того, що молода співробітниця вперше за три роки про неї попросила. Та як би Єва не старалася, на електропоїзд вона запізнилася. Звісно, як людині розумній, варто було просто почекати наступний — всього якусь годину-другу, але в дівчині раптом прокинулася давно забута легковажність, а відтак, було вирішено шукати попутку.
І треба такому статися, що перший водій, який зупинився виявився нездоровим фанатом власної машини.
— Ні, не пущу я тебе у свою крихітку, — ніби вирок проговорив, скептично розглядаючи її туфлі. — Ти мені дірку наскрізь проб’єш ними.
— А як заплачу? — заусміхалася, подумавши, що чоловік жартує.
— Або знімай їх, або чекай іншого.
— Ви це серйозно? Там брудно.
— В моїй машині стерильна чистота.
— Так. Давайте ще раз. Ви відмовляєтеся підкинути мене через мої туфлі?
— Ага, все вірно зрозуміла.
— Та це абсурд.
— Слухай, я тут трішки поспішаю, тому...
Розумно було б дійсно дочекатися іншого водія, але вітряна дівчинка в Єві розійшлася не на жарт. Вона вхопилася обома руками за скло.
— Якщо залізу у вашу машину, не торкаючись шпильками підлоги, візьмете мене?
Не чекаючи на відповідь, дівчина в лічені секунди закинула свою сумку в машину і почала залазити всередину крізь вікно.
— Ти збожеволіла?! — чоловік втиснувся в двері з боку водія.
А Єва тим часом ніби гусінь заповзла в машину. Лише ноги стирчали. Опісля кинула хитрувату посмішку, перевернулася на спину, підсунулася ближче до чоловіка і затягла кінцівки до гомілок всередину.
— Поїхали?
— Я шокований, жінко…
— То ми їдемо?
Чоловік зайшовся диким реготом, коли заціпеніння минуло.
— Господи, вперше бачу такий кадр, — видавив з себе таким голосом, ніби зараз задихнеться. — Сідай вже нормально. Поїдемо.
Перш ніж рушити, водій ще двічі ледь не помер від хвиль сміху. По дорозі вони розговорилися. Як виявилося, він насправді жартував, і вже хотів сказати, щоб вона заскакувала, як Єва зробила те, що зробила. А чоловіка просто спантеличили її туфлі.
— Я не міг зрозуміти, чому саме бірюзові. Максимально лаконічна чорна сукня, зачіска — тугий хвостик, та ще й на стільки акуратно вкладений, що жодної волосинки не вибивається, мінімум макіяжу. Словом, типова строга ділова леді. Але опускаю очі, а там бірюзові туфлі на шпильках. Чорт смикнув, я й вирішив повипендрюватися.
— До чорного будь-який колір личить.
— Та не в тому справа. Просто жінки, які так одягаються, зазвичай і взуття відповідне обирають. Та після того, що ти викинула, мене твої туфлі більше не дивують, — хвилю помовчав і крізь смішок додав: — Тепер в мене запитання до решти.
Єва промовчала, але задумалася. А й справді. Її туфлі дійсно виділялися. І бірюзовий — це ще не найяскравіше з усього, що було. Мала вона ще якось і червоні, і рожеві, і навіть жовті. Дівчина раптом усвідомила, що це єдине, що лишилося від неї колишньої, вітряної дівчинки, яка легко закохувалася. Єва, сама того не розуміючи, носила яскраве взуття як згадку про те, якою була колись.
Насправді вона лише почала усвідомлювати на скільки сильно змінилася. Раніше їй здавалося, що просто подорослішала, тому й стала більш серйозною. Але зараз почали з’являтися сумніви.
«Цікаво, коли я такою стала? Після вступу до університету? Коли познайомилася з Артемом? Чи коли влаштувалася на роботу?.. Все здавалося таким правильним і гармонійним. То чому мене раптом почало це хвилювати?».
Отож, двотижнева відпустка. Насправді Єва сподівалася впоратися швидше — не заводитиме ж вона стосунки за спиною нареченого. Та й аби захотілося докотитися до такого… Щось їй підказувало, що вже минуло занадто багато часу, щоб хтось з «колишніх» загорівся бажанням зв’язуватися з нею. Просто швиденько провідає їх, переконається, що її дитячі симпатії не мали шансу на реалізацію і повернеться до Артемки.
Впевненості цієї дівчини в тому, що дізнається можна позаздрити. Чи поспівчувати?.. З одного боку, вона відчувала лише приємні хвилювання, як від незвичної пригоди, такого собі оригінального ігрового квесту. Та з іншого — Єва абсолютно не була готова почути щось інше, то для неї, за німою згодою тарганів в її голові, абсолютно неможливий варіант розвитку подій. За таких обставин дівчині здавалося, що вона не коїть нічого поганого. Дійсно, що ж може бути поганого в тому, щоб майже втекти від майбутнього чоловіка з ціллю знайти хлопців, які колись подобалися? Головне, мабуть, не питати про це у нареченого.
Єва вирішила не їхати до батьків, а поселитися в готелі, котрий, на щастя, знаходився достатньо далеко від їхнього дому для того, аби мінімізувати можливість випадково зіткнутися з мамою або татом. Вони звісно люди прогресивні, але подібний вояж перед весіллям точно не схвалять. Щоправда, її план маскування мав недолік. Якщо вона дійсно хоче з кимось зустрітися — а просто написати в соціальній мережі здавалося неправильним — то не вийде весь час сидіти в готелі. Та в будь-якому разі обрати правильний час і шлях буде простіше, ніж сидіти вдома і щоразу вигадувати, куди це раптом зібралася.
Номер був невеличким. Персикові стіни, ніжно кремові фіранки та пухнастий килимок того ж кольору обіцяли затишок, але ефект псувала білизна в сіро-блакитну смужку та колюча ковдра, яка воскрешала в уяві лікарняну палату.
— Що ж, втішу себе обідом в номер, — буркнула до пустої кімнати й взялася облаштовуватися.
Незвично знімати кімнату в готелі рідного міста. Це перший її досвід. Відчуття дещо суперечливі, але Єві було далеко не до них. Наминаючи свою їжу, вона мізкувала над тим, з кого почати пошуки. Усвідомлення свого жорстокого прорахунку дівчина відчула на стільки раптово, що швидко згадала, чому колись привчила себе все зважувати й планувати.
«Як же я не подумала, що ми всі давно не діти, — вела подумки монолог. — Рвонула як навіжена сюди з самого ранку, а їх в цьому місті може й не бути. І чому я спершу не з’ясувала їх нинішнє місце проживання?»
Єва покрутила в руці телефон. В її плани не входило вмикати його, поки не повернеться з поїздки, вирішивши, що буде правильним відгородити себе від рідних та близьких на цей період. Втім, єдиний спосіб щось з’ясувати — покопирсатися в мережі.
Тишу в кімнаті порушив характерний звук завантаження телефону. Єва затамувала подих, очікуючи шквал повідомлень і пропущених дзвінків. Вони й справді прийшли, але лише від Зоряни. Подруга цілком очікувано лаялася і в смачних епітетах описувала все, що думає про божевільну витівку. Дівчину це геть не здивувало. На відміну від відсутності бодай якихось вісточок від Артема. Так, вона просила не турбувати її, і попереджала, що сконтактуватися з нею не вийде, але невже люблячий чоловік не мусить наплювати на записку і спробувати зв’язатися з коханою?
«Сьогодні робочий день. Ввечері напевно почне телефонувати й писати», — подумала, а вголос сказала:
— Хм… Певно треба почати з учителя. Він з найбільшою ймовірністю дійсно досі тут.
У соціальних мережах в нього скрізь закриті акаунти, це Єва ще зі школи пам’ятала. Хоча не полінувалася впевнитися у цьому ще раз. Біолог завжди старанно розмежовував своє особисте життя й занадто довгоносих учнів. Така позиція звісно відбирала можливість поцікавитися, який сімейний стан нині у Георгія Степановича, але чи працює він ще у школі можна дізнатися на сайті відповідного навчального закладу. І дійсно, в графі «Вчитель біології» зазначалося його ім’я. Дівчина на радощах вирішила подивитися фотографію чоловіка, але, ясна річ, що її й досі ніхто не змінив з часів, коли Єва була в одинадцятому класі.
Вона засмучуватися не стала. Натомість на швидку руку записала в своєму блокноті таке:
Богдан з садочка
Станіслав, син лікарів
Артур, старшокласник
Незнайомець, перед яким я зганьбилася
Георгій Степанович, вчитель біології
Сформувавши список людей, яких їй потрібно знайти, Єва відчула себе більш впевненою. П’ять рядків у блокноті створювали ілюзію плану. Нехай навіть немає чіткої послідовності дій для виконання кожного пункту.
«Цікаво, що першим я знайду своє останнє романтичне захоплення перед стосунками з Сашком…»
Школа зовсім не змінилася. Хіба поставили нові вікна в деяких класах і дещо перефарбували, але останнє зазвичай роблять перед кожним навчальним роком. Прямуючи знайомими коридорами, Єва чомусь уявила себе мамою, яка йде переговорити з класним керівником чада, яке провинилося. Вона прийшла під час уроку, тому панувала відносна тиша, якщо не рахувати школярів, які відпросилися в туалет, та парочки вчителів, які, напевно маючи вікно, прямували до вчительської. Дівчина пораділа від того, що перевзулася з туфель у зручні балетки. Самі по собі підбори давно звична для неї річ, але вухам ставало боляче від згадки про те, який галас здатні створити шпильки, вицокуючи по підлозі в пустих шкільних коридорах.
— А Ви до кого? — Єву зупинила молода жінка, яку та раніше не бачила. Судячи з віку і стосу зошитів, які вона тримала двома руками, це була нова вчителька.
— Я… Та власне ні до кого конкретного, — не розповідати ж правду. — Я тут навчалася раніше. Вирішила провідати колишніх вчителів.
— А, зрозуміло. Вам допомога потрібна?
— Ой, та Ви що! Я все чудово пам’ятаю.
Незнайомка побажала Єві успіхів і пішла у своїх справах. А от дівчині ця короткочасна зустріч нагадала, що тут повно вчителів, які без проблем впізнають її. Варто комусь одному примітити й доведеться тоді всіх провідувати. Не те щоб це дуже погано, але відриватися від основної цілі не хотілося.
Вона майже побігла в напрямку біологічного класу. І знову на неї чекала нова проблема. Бо їх насправді було три, і всі вони розташовувалися на різних поверхах. В них частенько проводили уроки з інших предметів, тому вірогідність зіткнутися зі своїми колишніми вчителями суттєво зросла.
«Ну, як не жити, то вмирати. Завжди хотілося щось таке зробити, — подумала Єва, дістаючи телефон. Підбігла до першого класу, гучно постукала і швиденько сховалася за рогом, спостерігаючи за дверима крізь камеру. — Чорт, треба було спершу примірятися, як стати, щоб точно не помітили».
З пів хвилини нічого не відбувалося. Дівчина вже збиралася виходити зі своєї схови, коли з класу вийшла Анна Вікторівна, вчителька, яка за шкільних часів Єви вела біологію в паралельного класу. Жінка позаглядала трохи в різні кінці коридору, а потім її розгублене обличчя зникло за дверима.
Надихнувшись успіхом, дівчина й на другому поверсі вирішила не продумувати стратегію дій. Та цього разу не пощастило. Тікаючи, вона перечепилася через імпровізований дерев’яний упор для дверей і врізалася носом в стіну. Вчителька математики, яка саме вийшла з кабінету, аж остовпіла від картини: дівчина скакає на одній нозі, обхопивши долонями носа і підвиваючи.
— Вам… допомогти? — жінка середніх літ підійшла до Єви.
— Ой! — дівчину настільки захопив подвійний біль, що вона випала з реальності й тому перелякалася, коли хтось злегка доторкнувся до плеча. Прибрала руки від пульсуючого носа. — Я тут трішки забилася. О, Анна Вікторівна! Рада вас бачити.
— Єва? Це ти? Якою ти стала… Заходь до класу, — вчителька відступила вбік. — Діти, закінчуйте номер двісті тридцять третій самостійно. Через десять хвилин перевірю, — звернулася до зацікавлених учнів. Єві стало і дещо кумедно, і дещо сумно водночас. Колись і вона такою була… Абсолютно однозначно ніхто не виконуватиме завдання. Всі крадькома зиркатимуть на гостю Анни Вікторівни. А коли дівчина піде, вчителька з замріяною посмішкою розповість, що то заходила її колишня учениця. — Давай за останню парту. Поговоримо там трішки.
На Єву одразу посипалася купа запитань. Від банального «як справи?» до «чи діточки вже є?». Дівчина охоче відповідала, водночас пригадуючи, як бувши школяркою мріяла, що виросте й ось так приходитиме в гості до вчителів і тихенько перешіптуватиметься з ними, поки учні в класі будуватимуть здогадки про те, хто вона така. Навіть розклад дзвінків собі записала, аби не забути й прийти не під час перерви, бо тоді б не той ефект був. Звісно, з віком ця дурниця забулася.
Попрощавшись з Анною Вікторівною, Єва пішла провідувати решту вчителів. Тому було три причини. По-перше, не хотілося, аби хтось з них затримав образу на те, що вона забулася когось провідати, по-друге, розмова з вчителькою математики пробудила в ній спогади й ностальгічні почуття, тому їй і самій захотілося всіх побачити, а по-третє, після того, як вона розкриє карти перед Георгієм Степановичем, буде не до милих теревень.
Частина третя. Подряпини від Олюсі
Частина з гумористичної повісті ``Вояж перед весіллям``.Шукайте інші розділи у збірці з відповідною назвою.
