Дівчина без поїзда
Проза / ІншеВона зовсім змерзла. Підняла комірець плаща, закривши беззахисну шию. Проте вітер все одно зацікавлено зазирав під комір, торкаючи холодом її застуджене горло.
Вона стояла безпорадна. Одна. На залізничній станції десь у міжліссі. Друзі сказали їй, що вона зможе сісти тут на свій потяг. Звісно, друзям вірять. От і вона повірила. І чекає. Терпляче чекає вже не першу годину.
Не один поїзд уже проплив повз неї, підморгуючи щілинами між вагонами. Деякі зупиняються, випускаючи пасажирів і приймаючи на зміну їм інших.
На станції іноді з’являються люди, чекають, їдуть. Лиш вона не їде. Вперто чекає свого поїзда. Він же має коли-небудь приїхати!
– А-а-а… То це ти – дівчина без поїзда? – раптом чує голос десь із-за спини і здригається. Повертає голову і бачить сивого дідка у старій куфайці. Її очі округлюються.
– Я чув, що сьогодні тут стоятиме дівчина і чекатиме свого поїзда. Але його нема! Не існує поїзда, на який ти так старанно чекаєш!
Шокована дівчина мовчить, а потім усе-таки вичавлює із себе:
– А звідки Ви знаєте?
– Звідки знаю – це не важливо. Важливо те, що ти дарма чекаєш. Сідай на будь-який – їх багато. Усе ж кудись доїдеш.
Дівчина дивиться на колію, де здалеку чути шум від якогось потяга. Обертається до дідка, а дідка нема…
Поїзд наближається. Не її. Пропливає повз неї, спиняє свою гуркітливу ходу. Відчиняються двері. Виходять декілька людей.
– Дівчино, ви заходите? – гукає провідниця до тієї, що геть змерзла, зневірилась і розгубилась. Вона вагається, а тоді відповідає:
– Ні, це не мій потяг.
– Гаразд. – Провідниця зачиняє сходи. Поїзд повільно рушає. І скоро зникає за поворотом.
Дівчину починає душити жаль за цим поїздом – це була її можливість виїхати з цього глухого, безлюдного, застудженого вітрами місця. Невідомо, коли буде наступний потяг…
«А чому мого поїзда нема?»
Зрештою, кому більше вірити: друзям чи загадковому дідку?
Ні! Звісно ж, друзям! Які можуть бути сумніви?!
Вона сідає на стару брудну лавку і обіймає себе руками – хоч якось зігрітися. Кладе голову на руки. Втома від чекання тягне її свідомість у сон. І їй стає тепло і затишно. Дрімота зводить будиночок над її смутком…
– Дівчино! Вам, часом, не на наш поїзд? – сиплються камінці чийогось голосу у шибки її сну. І один із них розбиває скло, від чого дівчина прокидається.
– Що ви кажете?
– Вам не на наш поїзд?
Дівчина дивиться на табличку і, ще не вірячи в справжність того, що відбувається, каже:
– Так! На ваш!
Схоплюється і залітає у вагон.
– Бачите, як добре. А я дивлюся: дівчина якась спить на станції. Думаю: а раптом вона саме на цей потяг чекала і заснула? А він лиш раз на добу. І сьогодні ми дуже спізнилися: була аварія, поїзд попереду нас зійшов з рейок, і ми чекали, поки все там вирішать. Ви, мабуть, довго чекали? Бачу, що змерзла. Зараз вип’єте гарячого чаю, зігрієтесь… Ну, не плачте уже, все вже гаразд… Все гаразд…
Вона стояла безпорадна. Одна. На залізничній станції десь у міжліссі. Друзі сказали їй, що вона зможе сісти тут на свій потяг. Звісно, друзям вірять. От і вона повірила. І чекає. Терпляче чекає вже не першу годину.
Не один поїзд уже проплив повз неї, підморгуючи щілинами між вагонами. Деякі зупиняються, випускаючи пасажирів і приймаючи на зміну їм інших.
На станції іноді з’являються люди, чекають, їдуть. Лиш вона не їде. Вперто чекає свого поїзда. Він же має коли-небудь приїхати!
– А-а-а… То це ти – дівчина без поїзда? – раптом чує голос десь із-за спини і здригається. Повертає голову і бачить сивого дідка у старій куфайці. Її очі округлюються.
– Я чув, що сьогодні тут стоятиме дівчина і чекатиме свого поїзда. Але його нема! Не існує поїзда, на який ти так старанно чекаєш!
Шокована дівчина мовчить, а потім усе-таки вичавлює із себе:
– А звідки Ви знаєте?
– Звідки знаю – це не важливо. Важливо те, що ти дарма чекаєш. Сідай на будь-який – їх багато. Усе ж кудись доїдеш.
Дівчина дивиться на колію, де здалеку чути шум від якогось потяга. Обертається до дідка, а дідка нема…
Поїзд наближається. Не її. Пропливає повз неї, спиняє свою гуркітливу ходу. Відчиняються двері. Виходять декілька людей.
– Дівчино, ви заходите? – гукає провідниця до тієї, що геть змерзла, зневірилась і розгубилась. Вона вагається, а тоді відповідає:
– Ні, це не мій потяг.
– Гаразд. – Провідниця зачиняє сходи. Поїзд повільно рушає. І скоро зникає за поворотом.
Дівчину починає душити жаль за цим поїздом – це була її можливість виїхати з цього глухого, безлюдного, застудженого вітрами місця. Невідомо, коли буде наступний потяг…
«А чому мого поїзда нема?»
Зрештою, кому більше вірити: друзям чи загадковому дідку?
Ні! Звісно ж, друзям! Які можуть бути сумніви?!
Вона сідає на стару брудну лавку і обіймає себе руками – хоч якось зігрітися. Кладе голову на руки. Втома від чекання тягне її свідомість у сон. І їй стає тепло і затишно. Дрімота зводить будиночок над її смутком…
– Дівчино! Вам, часом, не на наш поїзд? – сиплються камінці чийогось голосу у шибки її сну. І один із них розбиває скло, від чого дівчина прокидається.
– Що ви кажете?
– Вам не на наш поїзд?
Дівчина дивиться на табличку і, ще не вірячи в справжність того, що відбувається, каже:
– Так! На ваш!
Схоплюється і залітає у вагон.
– Бачите, як добре. А я дивлюся: дівчина якась спить на станції. Думаю: а раптом вона саме на цей потяг чекала і заснула? А він лиш раз на добу. І сьогодні ми дуже спізнилися: була аварія, поїзд попереду нас зійшов з рейок, і ми чекали, поки все там вирішать. Ви, мабуть, довго чекали? Бачу, що змерзла. Зараз вип’єте гарячого чаю, зігрієтесь… Ну, не плачте уже, все вже гаразд… Все гаразд…
