дорога вірджиніє

знати когось, як ти знала її — це подарунок,
і я позичила з цього лише довгі речення:

уві сні каміння з пляжу на дотик —
це як цілі настінні рельєфи,
і уламки малюють на моїх пальцях цілі кімнати,
моя кров — це струмок довкола цього будинку,
на пляж вертаються хвилі — від вологи сиріють стіни,
а пісок під ногами — це декілька шарів пилу,
усе — результат одного великого шторму.

як же гарно буває нарешті бути похованим,

хіба не цього я мала навчитися?
вправно та різко зірвати намисто з цієї шиї —
товстої, з грубою шкірою
та взяти вже кого-небудь за руку,
і усі перлини, що вона виплюне в море,
ловити ротом, облизувати та ковтати.

це й сниться мені перед похороном:
зі своїх рук я змиваю кров разом з нігтями,
нігті сиплються в раковину, як те саме каміння,
а мильні бульбашки нагадують мені морську піну
з того сну, де ми з нею вперше зустрілися,
і тепер я знімаю з себе це частинами,
як відсирілі стіни будинку.

дорога вірджиніє,
знати когось, як ти знала її — це подарунок,
це істина, це світло, це поезія,
усе, що я мала — це нісенітниця
та натяки, заховані в текстах.