Дотик сніжної Тиші
Проза / ІншеТиша міста любить гратися у піжмурки!
Вона ховається за гарчанням груд металу, що без кінця мчать дорогами. Насмішкувато пробігає повз мелодії кав`ярень, невигадливі пісні вуличних музикантів, а ще стрибає між будівництвами, які визирають то тут, то там, мов кроти у грі, де їх треба дубасити гумовим молотком. Слух, шукаючи втікачку, впирається у щільний галас людей, який торкається до вух липким сміхом, масною лайкою та картатими обрубками діалогів. Навіть у власному дворі зловити примхливу пані геть не легко, бо там, незалежно від пори року, її боронить сусід, в якого ремонт був вчора, триває сьогодні й продовжиться завтра...
А зимова Тиша — найпримхливіша. Шлях до неї лежить через рипучі стежки, що човгають барабанні перетинки, мов наждачка. Вона втікає довго, аж доки не відчує, що вир життя залишився далеко позаду, і лиш тоді тягучою білотою стікає до тебе в блискучих зимових шатах. Її дзвінкий голос, вдаряючись об холодні кристали, якими обшитий пишний стрій, стає глухим. Але ця приглушеність приємна: м`яка й обволікаюча.
Холодна Тиша міста навіює сонливість, примушує відчувати оманливе тепло. У нього хочеться пірнути, мов у пінну ванну, опуститися до самого дна й там заснути. Тиша охоче розкриває солодкі заспокійливі обійми, розтягує секунди на хвилини, а хвилини — на години. Проникає в тебе, торкається синюватим присмаком льоду на язиці, відгукується скляним шерхотом у грудях, тече прозорістю до кінчиків пальців.
На мить здається, що вона тебе проковтне й перетворить на вічну частину себе. Та натомість заряджає енергією, аби ти задихав на повні груди у всіх можливих сенсах. А потім з легкістю віддає гомінкому місту.
Ти повертаєшся з думкою, що Тиша певно має якийсь глибинний зв`язок зі снігом, якщо лише в парі з ним стає настільки сильною й величною, пробуджуючи майже містичний захват...
Осінній стоп-кадр в холодних кайданах
Текст для марафону ``Зимові ескізи``, Завдання 6
